Про зміст договору про створення за замовленням і використання об’єкта авторського права, згідно з Законом України “Про авторське право і суміжні права”
Закон України “Про авторське право і суміжні права” (далі: ЗУАіСП) не містить окрему статтю, що унормовує зміст договору про створення за замовленням і використання об’єкта авторського права або об’єкта суміжних прав. Забігаючи наперед вкажемо, що ЦКУ містить статтю 1112 “Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності”, про це буде далі.
ЗУАіСП лише один раз згадує “договір про створення за замовленням і використання об’єкта авторського права або об’єкта суміжних прав”, коли перелічує правочини щодо розпоряджання майновими правами на об’єкти авторського права або об’єкти суміжних прав (п.2 ч.1 ст.48 ЗУАіСП).
Крім цього у статті 15 ЗУАіСП двічі згадується “договір замовлення”.
На нашу думку, “договір замовлення”, це скорочена форма від “договір про створення за замовленням і використання об’єкта авторського права або об’єкта суміжних прав”.
Друга частина ст.15 ЗУАіСП встановлює презумпцію про перехід майнових прав на твір, створений за замовленням, до замовника з моменту створення твору у повному складі, якщо інше не передбачено договором замовлення.
Разом з тим, у договорі про створення за замовленням і використання об’єкта авторського права має бути визначений обсяг майнових прав на відповідний об’єкт, що передаються (надаються)* за договором (п.2 абз.2 ч.2 ст.48 ЗУАіСП). ______________________________________ * Законодавець використовує в контексті майнових прав на твір термін “передання”, коли йдеться про відчуження виключних майнових прав на твір (див., напр., ст.49 ЗУАіСП). Натомість коли йдеться про надання дозволу на використання твору (ліцензія), законодавець використовує термін “надання” (див., напр., ст.50 ЗУАіСП).. ______________________________________
Отже, договір про створення за замовленням і використання твору, у якому не визначено обсяг майнових прав на твір, що передаються (надаються) за договором замовнику, це, використовуючи терміни логіки, – поняття “без обсягу” або – “порожнє поняття”.
Згідно із ЗУАіСП, договір про створення за замовленням і використання твору: 1) належить до правочинів щодо розпоряджання майновими правами на об’єкти авторського права або об’єкти суміжних прав (п.2 ч.1 ст.48 ЗУАіСП); 2) відтак, у договорі про створення за замовленням і використання твору мають бути визначені відомості, що дозволяють ідентифікувати відповідний об’єкт (назва та/або інші характерні ознаки) (п.1 абз.2 ч.2 ст.48 ЗУАіСП); 3) також у договорі про створення за замовленням і використання твору має бути визначений обсяг майнових прав на твір, що передаються (надаються) за договором замовнику (п.2 абз.2 ч.2 ст.48 ЗУАіСП); 4) якщо майнові права на твір переходять до замовника, автор має право на винагороду (ч.3 ст.15 ЗУАіСП).
Більш детально – у статті“Договір замовлення у новому Законі про авторське право”.
Отже, з цього можна вивести зміст договору замовлення твору за ЗУАіСП: За договором замовлення твору одна сторона (автор) зобов’язується створити твір відповідно до вимог другої сторони (замовник) і передати (надати) майнові права на створений за замовленням твір замовнику, а замовник зобов’язується сплатити за передані (надані) майнові права винагороду.
Якщо з зобов’язанням автора створити твір все зрозуміло – автор може починати творити одразу після вчинення правочину, то зобов’язання автора передати (надати) майнові права на створений за замовленням твір замовнику не може бути виконано до тих пір, поки не буде створено твір. Адже, на момент укладення договору замовлення твору і до моменту створення твору (коли виникне авторське право на твір), майнові права, що мають бути передані, просто ще не існують.
Український закон забороняє включати до предмета договору про передання (відчуження) майнових прав на твір майнові права, яких не існувало на момент укладення договору (абз.2 ч.1 ст.49 ЗУАіСП). Так само забороняється включати до предмета ліцензійного договору права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними (ч.5 ст.1109 ЦКУ).
До речі, предметом договору купівлі-продажу може бути майно, яке не існувало на момент укладення договору – що буде створене продавцем у майбутньому (див. ч.1 ст.656 ЦКУ).
Якщо розділити наведений договір замовлення твору за ЗУАіСП на два окремі правочини, отримаємо: 1) один правочин (договір), за яким одна сторона (автор) зобов’язується створити твір відповідно до вимог другої сторони (замовник); та 2) другий правочин (договір) про передання (надання) майнових прав на створений за замовленням твір замовнику.
Зміст першого правочину, по суті, відтворює договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності з ч.1 ст.1112 ЦКУ: “За договором про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності одна сторона (творець – письменник, художник тощо) зобов’язується створити об’єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк.”
Другий правочин (договір), за яким передаються (надаються) майнові права на твір, створений за замовленням, по суті, є договором про передання (відчуження) майнових прав на твір, або ж ліцензійним договором на використання твору, залежно від того, який обсяг майнових прав передається (надається) за договором замовнику.
Хоча договір замовлення твору, у якому є лише зобов’язання автора створити твір відповідно до вимог замовника та за його рахунок [та немає зобов’язання автора передати (надати) майнові права на створений за замовленням твір замовнику], виглядає трошки дивно з огляду на інтерес замовника у договорі замовлення, що полягає, перш за все, у набутті майнових прав на твір, створений за замовленням, або прав на використання такого твору, однак, якщо у законодавстві країни закріплено заборону відчуження майнових прав на майбутні твори (“future works”), це цілком логічно, оскільки така заборона виключає можливість передання майнових прав на твір за договором замовлення, коли майнові права на твір ще не існують.
Такий підхід притаманний праву країн, що відносяться до континентальної правової сім’ї. Так, наприклад, згідно зі статтею L131-1 Кодексу інтелектуальної власності Франції, недійсною є загальна поступка майбутніх творів (також див. ст. 43.3 Закону Іспанії про інтелектуальну власність; ст. 120 Закону Італії про захист авторського права та суміжних прав).
Однак український законодавець пішов, навіть, далі: заборона поширюється не лише на загальну поступку майнових прав на майбутні твори, а також на включення до предмета договору майнових прав [повністю або частково], яких не існувало на момент укладення договору, та – на включення до предмета договору прав на використання твору, які на момент укладення договору не були чинними.
Відтак, майнові права, які виникнуть у майбутньому, після створення твору, не можуть бути предметом договору, за яким передаються (надаються) майнові права на твір, оскільки такі майнові права не існували на момент укладення договору.
Такий підхід українського законодавця виключає можливість на підставі договору замовлення встановити зобов’язання щодо передання (надання) майнових праву майбутньому, після створення твору, коли такі права виникнуть у автора, оскільки і в такому випадку предметом договору будуть майнові права, яких не існувало на момент укладення договору.
З огляду на вищенаведене, норма, що допускає можливість переходу майнових прав на твір, створений за замовленням, до замовника з моменту створення твору виглядає не дуже логічно. Адже правочин, на підставі якого має відбутись такий перехід майнових прав, має бути укладений до такого переходу майнових прав, тобто – до моменту створення твору (коли майнових прав на твір ще не існувало).
Слід уточнити, що законодавство країн англосаксонської правової сім’ї, а також деяких країн, що відносяться до германської групи континентальної правової сім’ї, у законодавстві яких відсутня заборона на поступку прав на майбутні твори, допускають подібний підхід.
На наш погляд, зміст договору замовлення твору за українським законом, з урахуванням встановлених обмежень щодо включення до предмета договору майнових прав на твір, які не існують на момент укладення договору, має виглядати наступним чином:
За договором замовлення твору одна сторона (автор) зобов’язується створити твір відповідно до вимог другої сторони (замовник) і передати (надати) майнові права (шляхом укладення правочину) на створений за замовленням твір замовнику, а замовник зобов’язується сплатити за передані (надані) майнові права винагороду.
Предметом договору в такому випадку будуть не майнові права, яких не існувало на момент укладення договору, а укладення правочину про передання (надання) майнових прав (вже після створення твору, коли такі права виникнуть у автора).
Отже, на підставі договору замовлення виникають: 1) зобов’язання автора створити твір; 2) зобов’язання автора передати (надати) майнові права (шляхом укладення правочину) на створений за замовленням твір замовнику та 3) зобов’язання замовника сплатити за передані (надані) майнові права винагороду.
Зобов’язання передати (надати) майнові права шляхом укладення правочину схоже з зобов’язанням укласти договір в майбутньому, що виникає на підставі попереднього договору (див. ст.635 ЦКУ). Різниця полягає в тому, що у випадку попереднього договору основний договір укладається протягом певного строку (у певний термін) [термін, це календарна дата або подія, яка має неминуче настати (ч.2 ст.252 ЦКУ)], натомість у випадку договору замовлення твору момент укладення правочину про передання (надання) майнових прав на створений твір залежить від факту створення твору – юридичний вчинок автора – неминучість настання якого не є певною.
Отже, договір замовлення твору, сторони якого зобов’язуються після створення твору укласти в майбутньому правочин (договір) про передання (надання) майнових прав на створений твір не відноситься до категорії попередніх договорів.
