П’ять років поза Конституцією: як Україна втратила баланс влади і підтримку світу

Неконституційність стала не винятком, а політичною практикою — і саме це коштувало Україні ефективної влади, стримувань і міжнародних союзів у момент найбільшого випробування.

На жаль, системна деградація конституційного порядку в Україні в період 2019–2025 рр., призвела до того, що її вплив на легітимність органів державної влади, здатність держави виконувати свої функції під час збройної агресії та рівень підтримки з боку міжнародних партнерів – став руйнівним для України.

Конституція України виступає не лише основоположним актом, що визначає організацію публічної влади, а й інституційною гарантією національного суверенітету.

Відхід від конституційних процедур неминуче призводить до руйнування легітимності державних інститутів, зниження ефективності публічного управління та втрати довіри — як з боку громадян, так і міжнародної спільноти.

Після 2019 року інститут коаліції фактично перестав існувати, хоча саме вона є суб’єктом формування Кабінету Міністрів (ч. 6 ст. 83 Конституції України).

За відсутності закону про парламентську опозицію, відсутності належної правової процедури формування коаліції депутатських фракцій як суб’єкта формування уряду, а також у зв’язку з фактичним нівелюванням парламентських гарантій діяльності народних депутатів — система стримувань і противаг перестала виконувати свої функції.

Неврегульований статус опозиції призвів до фактичного усунення парламентських меншин від впливу на формування політики, що суперечить рекомендаціям Венеційської комісії та європейській практиці парламентської демократії.

В Україні розпочався процес фактичної трансформації парламентсько-президентської моделі у суперпрезидентську, що супроводжувався порушенням конституційних процедур та централізацією влади в руках Президента.

Верховна Рада перетворилася на інституцію, що голосує у «ручному режимі», без автономної політичної волі. Гарантії діяльності народних депутатів, включно з правом законодавчої ініціативи та правом на політичну позицію, були девальвовані.

Ці процеси поглибилися в умовах воєнного стану, що спричинило загрозу конституційному ладу.

У сфері національної безпеки правові помилки набули особливо небезпечного характеру.

Показовою є ситуація перших днів повномасштабного вторгнення. Президент не оголосив стан війни (ст. 106 п. 19, ст. 85 п. 31 Конституції), хоча обов’язок зробити це виник задовго до 24 лютого — щонайменше за кілька місяців, коли загроза була очевидною.

Навпаки, держава не була приведена у готовність, а ворог отримав можливість швидкого просування вглиб України, аж до Києва.

Відмова оголосити стан війни під приводом «щоб партнери могли допомагати» призвела до протилежного: Україна фактично сама позбавила себе можливості формально визначити, хто є її союзником. Наші міжнародні партнери залишилися партнерами, але не стали союзниками у юридичному сенсі — і сьогодні ми відчуваємо це в обсягах, темпах та умовах військової допомоги.

Пригадайте рівень двопартійної підтримки України в Конгресі США у 2022 році. Саме він змусив президента Байдена підписати закон про ленд-ліз «Ukraine Democracy Defense Lend-Lease Act of 2022» — Закон був ухвалений із безпрецедентною двопартійною підтримкою він міг стати історичним рішенням. Однак цинізм ситуації полягав у тому, що закон був підписаний без наміру виконувати його в повному обсязі; символічним цинічним жестом стало навіть «дарування ручки» Вікторії Спартц, яка активно просувала цей акт і сподівалася на його дієвість.

Відсутність стану війни позбавила Україну можливості скористатися потенціалом ленд-лізу на повну, а отже — отримати озброєння без затримок, обмежень та умов.

Фактично Україна залишилася не союзником, а партнером — політично підтримуваним, але без чітких юридичних гарантій.

Уявімо, що у 2022 році, коли народний спротив був на піку, коли понад 200 тисяч українців повернулися з-за кордону захищати Батьківщину, коли черги у військкомати були нескінченні, — Україна отримала б літаки, важку бронетехніку й артилерію без політичних вагань. За головнокомандування генерала Валерія Залужного та кількох десятків патріотичних генералів, таких як Марченко. Кривоніс та ще багато інших, ми могли б досягти стратегічних результатів значно швидше.

Саме в цей момент правильні правові рішення могли створити союзницьку коаліцію навколо України, забезпечити швидке озброєння і змінити хід війни. Але держава діяла в режимі правової невизначеності — і платимо за це досі.

Кульмінаційним проявом цього процесу став вихід Президента України за межі конституційно встановленого п’ятирічного строку повноважень (ст. 103 Конституції України).

Згідно зі ст. 103 Конституції України, Президент обирається строком на п’ять років. Конституція не передбачає автоматичного продовження строку у разі війни чи воєнного стану.

Відсутність виборів у 2024–2025 рр. призвела до колізії між формальним припиненням строку і фактичним продовженням виконання повноважень.

В Україні постала криза не окремої гілки влади, а цілісного конституційного порядку. Порушення принципу верховенства Конституції, підрив балансу влади, вихід Президента за межі строку повноважень та правова невизначеність воєнних рішень - створили загрозу не лише внутрішній стабільності, але й міжнародній суб’єктності України.

Але ця проблема не виникла раптово — вона стала логічним продовженням попередніх неконституційних практик у відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

Конституційність — це фундамент української державності. Її відновлення є стратегічною вимогою часу.

Повернення у конституційне поле є не лише юридично необхідним, але й стратегічно визначальним для збереження української державності та відновлення довіри — як у громадян України, так і у міжнародних партнерів.

Це ключова передумова збереження суверенітету, відновлення довіри союзників, нарощування обороноздатності та дієвого управління державою в умовах збройної агресії.