Питання (не)належності відповідача та роль суду в його вирішенні

Вже усталеним у численних правових висновках Верховного Суду є те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Відтак, суди відмовляють у задоволенні позовів, якщо вони спрямовані до неналежних відповідачів, тобто, тих, які не мають відповідати за пред`явленими вимогами.

При цьому, позивач про таку встановлену судом «неналежність» часто дізнається лише з повного тексту рішення або навіть за результатами його перегляду, коли вже позбавлений можливості залучити співвідповідача або ж замінити відповідача на належного, адже реалізація такого права обмежується стадією підготовчого провадження.

Наразі у більшості випадків практика виходить з того, що суд має лише констатувати «неналежність» відповідача, але не вказувати, хто ж є «належним». Такий підхід переважно виправдовується змагальністю судового розгляду і тим, що позивач не розпорядився власним процесуальним правом.

Чи можна у такому разі вести мову про ефективність судового розгляду, одним з проявів чого є вирішення одного спору в межах однієї справи? – Вочевидь ні, бо особа, права якої порушені, повинна ще раз звертатися до суду і не виключено, що вона знову може помилитися із «належним» відповідачем, адже суд в іншому складі не обмежений жодною преюдицією.

В аспекті цієї проблеми хочу звернути увагу на дві постанови Верховного Суду, в яких, як на мене, відображені зрушення на шляху до її вирішення, та які сутнісно зводяться до необхідності проактивної позиції суду з реалізації власних повноважень, насамперед на стадії підготовчого провадження.

(1) Верховний Суд у постанові від 18.03.2020 р. у справі № 905/675/19 дійшов висновку, що суд, встановивши, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний роз'яснити позивачу право подати клопотання про залучення до участі у ній співвідповідача і наслідки невчинення відповідних дій. І лише в такому разі суд має ухвалити рішення про відмову в позові з підстав його подання до неналежного відповідача. Зважаючи на вимоги процесуальних кодексів, обов`язок суду ставити на обговорення сторін питання належності особи, до якої заявлено позов, має виконуватися саме на стадії підготовчого провадження.

(2) Верховний Суд у постанові від 02.06.2021 р. у справі № 924/691/20 дійшов висновку, що для правильного вирішення питання про визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за позовом. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Таким чином, про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, – належного відповідача.

Зазначений вище підхід Верховного Суду поки що є поодиноким, але має шанс посприяти підвищенню ефективності судового захисту, адже неприпустимо коли суд, визнавши права особи порушеними, відмовляє у її позові через «неналежність» відповідача, і разом з цим не вказує у судовому рішенні особи, яка є зобов’язаною за такими вимогами.

При цьому, варто зробити застереження, що активна позиція суду на стадії підготовчого провадження у питанні визначення належної особи, до якої спрямована вимога, дійсно межує з принципом змагальності, а відтак вимагає від суду якісного ведення процесу з дотриманням безсторонності.

Отож, ситуацію, коли суд усувається від вирішення питання про встановлення «належного» відповідача варто розцінювати як ухилення від здійснення правосуддя. Тому, лише активна реалізація судом своїх повноважень, що є обов’язком, в межах змагального процесу дозволить забезпечити ефективне поновлення порушених прав.