Чому українські спортсмени змінюють громадянство

Вплив наказу Мінмолодьспорту, який два роки не можуть відмінити

Хочу поділитися своїми міркуваннями і твердженнями з приводу кількох подій, які відбулися в українському спорті. Пов᾽язані вони одним дуже важливим питанням – це спорт вищих досягнень як елемент публічної політики і реалізація цього важливого фактору українськими інституціями.

У серпні 2023 року ми публікували кілька розгорнутих матеріалів про вплив горезвісного наказу Мінмолодьспорту щодо заборони участі українських спортсменів у міжнародних змаганнях, де присутні представники країн-агресорів під національним прапором. Це було за рік до Олімпійських ігор, якраз у той час, коли росіян і білорусів вже почали повертати на світові арени після заборони у 2022 році і було зрозуміло, що ми цю битву програємо. У якийсь час здалося, що все ж таки перемога у нас у кишені, коли росія відмовилася від виступів на ОІ. Але потім стало зрозумілим, що такий крок обумовлений не нашими спланованими діями, а якраз провальним рішенням російських чиновників, які самі себе переграли. І переграли вони себе саме тому, що керуються у старому усім відомому радянському стилі. Але після ОІ росіяни оговталися, провели аналіз над помилками і продовжили успішний наступ і вирішення питання з повернення на міжнародну арену.

А що ж ми? Давайте подивимося, що відбувається у нас в царині організації спортивної публічної політики. Почнемо з основного. У серпні 2023 року ми писали про неймовірно негативний вплив наказу Мінмолодьспорту, яким спочатку заборонили участь українським спортсменам у міжнародних змаганнях, де є росіяни і білоруси, а потім дозволили, але лише якщо вони знаходяться у нейтральному статусі. Такий підхід до нормопроектування вніс величезний резонанс серед спортивної спільноти. Спочатку постало питання в принципі заборони, а потім стосовно виключень з попередніх заборон і чим відрізняються росіяни з прапором від росіян без прапора. Усе це ми детально описували у статті про ситуацію з Ольгою Харлан, яку попросили зняти з публікації на Інтерфаксі за кілька годин після виходу. Аж надто очевидною і безкомпромісною була описана позиція.

Наразі ця публікація доступна ось тут

https://blog.liga.net/user/tsamborskyi/article/58024

Виданий наказ, яким спочатку була заборонена участь наших спортсменів там, де були представники країн-агресорів, змінили саме тому, що багатьом нашим топовим спортсменам вкрай потрібні були залікові бали для отримання олімпійської ліцензії і для деяких це була остання можливість відібратися на свої останні Олімпійські ігри. Тому й наказ змінили з надією, що наші спортсмени не будуть попадати на росіян і білорусів і збережеться основна суть «бойкоту». Але не сталося. Наших одразу, де тільки можливо було, «сліпий жереб» зводив з ними. Тоді були спроби не давати змагатися проти них, але ніхто не пояснював як вести себе і як дотримуватись бойкоту. Потім «вистрілила» ситуація з Ольгою Харлан і майже усім стало зрозуміло – росіян і білорусів не потрібно уникати, потрібно бути й там, де є вони, створювати інформприводи, ризикувати і доводити. Ольга Харлан порушила усі національні заборони і регламент міжнародної федерації. Результат: шалений розголос, отримання ліцензії, а головне – звернення уваги всього світу до проблеми допуску представників країн-агресорів до міжнародного спорту. Після цього мали б бути зроблені висновки і наказ мали б скасувати, але ні…

Наступна ситуація: вересень цього ж 2023 року збірну України з пляжного футболу не відпускають на фінал Євроліги через участь там білорусів під своїм прапором (УЄФА дозволяє білорусам виступи під своїм прапором), також збірна змушена пропустити й черговий чемпіонат світу. Все через той самий наказ. Аргументи на кшталт «так збірна з класичного футболу ж приймає участь при такій самій ситуації, чому нам не можна?» не прийняли до уваги. Як результат – країна втрачає чергову трибуну для нагадування про себе, цілий ряд ключових гравців збірної змушені закінчити кар᾽єру.

Аналіз цієї ситуації знаходиться ось тут

І тут приходить 2025 рік і – о, диво!!! Збірна України з того ж пляжного футболу все ж таки їде на черговий етап Євроліги, де так само приймають участь білоруси. Наказ про заборону участі є чинним і у тій самій редакції. Але збірна вирушає і у матчі за бронзу потрапляє на білорусів. Делегація вчиняє абсолютно логічно – збірники записують відео, відмовляються виходити на гру, роблять з цього інформпривід для того, щоб фахівці з публічної політики і публічних комунікацій скористалися цим випадком у донесенні позиції до світової аудиторії. Але що ж мало відбутися далі? Так, знову успішний кейс з бойкотом виходити на одну спортивну арену з представниками країн-агресорів, знову підняття градусу чутливості… Але результат: про це згадали тільки в національних ЗМІ, наказ знову не скасували… Тепер національна збірна з футзалу також ломає голову з приводу того, чи її випустять на Чемпіонат Європи після завоювання бронзових нагород Чемпіонату світу, адже туди також потрапили білоруси і будуть вони виступати під своїм прапором…

Як це назвати? На наш погляд це продовження неймовірної безсистемності: тут наказ працює, а тут не працює… А тут ми ніби бачимо, що треба скасувати, але не скасуємо, нехай усі далі гадають, як ми в ручному режимі вирішимо. А замість цього ті, хто відповідає за публічну політику у сфері спорту, мали б звернути увагу світової спільноти на одну дуже важливу деталь: після того, як наші футболісти-пляжники відмовилися виходити на матч з білорусами, ті тішилися і скакали від радості!!! Це говорить про одне: спортсмени країн-агресорів не переймаються загибеллю сотень тисяч людей, вони є частиною своїх кривавих режимів. І для того, щоб вони це зрозуміли – вони мають втратити можливість знаходитися серед цивілізованих людей. Оскільки виправданою поведінкою для МОК та міжнародних федерацій, які допускають цих покидьків на міжнародні старти, мав бути сором і співчуття, а не радість і ейфорія. Ось для чого потрібно виходити з ними на турнірах і демонструвати світу, а в першу чергу чиновникам міжнародних організацій: дивіться, ви допускаєте негідників в надії, що вони стануть людянішими, і повернуться до себе додому з правильним баченням світу та засудженням війни, а вони розцінюють це як вашу слабкість і силу своїх режимів. А чи підхопили цей месседж наші можновладці? Звичайно ні. Вони свою роботу зробили – все бойкотували і направили листи.

Ось ми поступово підходимо до того, як має працювати публічна політика у сфері спорту. Нещодавно на одній нараді за участі представників усіх найвищих спортивних інституцій нами було висловлено припущення, що робота у цій сфері усіма провалена. Обуренню присутніх не було меж. Але проблема ще глибше знаходиться і вона знаходиться на тому ж рівні, на якому була в самому початку – ми нічого не знаємо, що робиться у цій сфері. Ми знаємо тільки про направлені листи до МОК та міжнародних федерацій, та й те не усіх. Чому ми вважаємо, що нічого не робиться у цій сфері? Тому що росіяни і білоруси повертаються: паралімпійців повернули, в керівні органи деяких федерацій повертають, нейтральних повертають, гучніше лунають заяви про повне повернення під своїми прапорами.

Є ще одне підтвердження, що усе працює не так, як потрібно. У 2023 році ми зустрічали із дипломатами, які працювали у розпал війни в європейських країнах і усі, як один, повторювали: нас готові слухати, нас сприймають і нас чують, але спортивні чиновники не дають нам інформації і тез, з якими можна було б проводити роботу. Ось тут хотілося б більш детально зупинитися на можливостях міжнародної дипломатії у сфері публічної політики у галузі спорту. Міжнародна дипломатія це завжди тонка і дуже впливова матерія, яка останнім часом дуже тісно стала переплітатися із роботою інструментів публічних комунікацій. Підтримка України на міжнародній арені є беззаперечною. Можливо наші спортивні інституції дійсно недостатньо дають інструментів міжнародним партнерам? Адже штаб-квартири більшості міжнародних спортивних федерацій, як правило, знаходяться у Європі. Українські дипломати проводять величезну масу офіційних заходів і мають можливість впливати не тільки на міжнародні організації, але й на уряди країн, у яких знаходяться головні офіси, мають доступ до світових ЗМІ… Хто і як користувався цими можливостями? Ми не бачили великих публікацій у світових ЗМІ (окрім випадку з Ольгою Харлан). Тепер щодо механізмів донесення позиції українського спорту. Протягом останніх місяців мали знову цілий ряд зустрічей із представниками нашої дипломатії у європейських країнах та міжнародних організаціях. І знаєте, що вони кажуть? Так, те ж саме, що й у 2023 році: «Ми не маємо достатньо інформації про те, що нам пояснювати, з ким зустрічатися і кому розповідати… НОК, Міністерство, паралімпійці не дають інформації та не пояснюють…» За цей час фахівець з публічної комунікації у сфері спорту Міністерства закордонних справ стала цілим заступником міністра Мінмолодьспорту… Очільник Національного комітету спорту інвалідів провів емоційну прес-конференцію для українських ЗМІ за результатами рішення Міжнародного паралімпійського комітету про повернення росіян і білорусів, але, мені здається, її потрібно було провести для світових ЗМІ… Окрім того, що ми не даємо інформприводів, оскільки самі ізолювали своїх спортсменів і створили вакуум, який заповнює спорт країн-агресорів, ми не використовуємо свої можливості у публічній політиці.

Але найболючіше у цій усій безсистемності – змінюють спортивне громадянство наші топові спортсмени. Не тому, що вони не патріоти та не люблять і не поважають свою Батьківщину, а тому що вони не розуміють, що відбувається і чому у питаннях регулювання їх професійної діяльності. Останній приклад: переїзд групи українських збірників з дзюдо до Словенії, включаючи учасницю останніх Олімпійських ігор, призерку Чемпіонату світу, переможницю і призерку турнірів Grand Prix і Grand Slam. Це дуже яскравий приклад, як спрацювала (або неспрацювала) публічна дипломатія по лінії Федерації дзюдо України. Європейська федерація дзюдо (EJU), виконуючи норматив МОК, дозволила участь росіян і білорусів у нейтральному статусі. Коли було прийнято наказ про «безумовний бойкот», участь наших дзюдоїстів у кваліфікаційних турнірах до Олімпійських ігор став неможливий, оскільки з початку 2023 року росіян і білорусів допустили до них у нейтральному статусі. Але потім з᾽явилися окремі ознаки «певних домовленостей» між нашими представниками, EJU та росіянами: на деякі турніри приїжджали ми, на деякі росіяни… Не знаю наскільки це обгрунтовано з точки зору моралі, але коли потім наші чиновники дозволили участь наших спортсменів там, де росіяни і білоруси без прапорів приймають участь, наші з ними знову почали боротися. Регламент змагань з дзюдо передбачає привітання до і рукостискання після сутички… Але ми не бачили жодного інформприводу стосовно демаршу українських дзюдоїстів на міжнародних змаганнях, хоча сутичок проти росіян було достатньо. Тому знову виникає питання: чи розуміє керівництво українського спорту і зокрема федерацій суть і завдання спортсменів у частині донесення важливих меседжів до світової спільноти і створення для цього необхідних інформприводів для привернення уваги до проблеми.

Адже головна задача українського спорту сьогодні – це не просто завоювання медалей і підняття українського прапора на світових аренах, щоб показати, що ми все ще живі. Головна задача – донести світу інформацію про те, що відбувається в Україні, чому почалася війна і хто в цьому винен, що відбувається під час цієї війни в Україні і які зусилля потрібно докласти світові, щоб ця війна закінчилася, чому усі представники країн-агресорів мають бути ізольовані.

Так а що ж для цього потрібно зробити, щоб це запрацювало?

1. Скасувати неадекватні накази про «бойкот». Історія і обставини бойкотів у спорті давно вивчені (Олімпійські ігри 1980 і 1984 років). Їх результати говорять про те, що бажаних наслідків вони не приносять. Куди більш результативним є створення інформприводів під час відмови змагатися проти представників країн-агресорів або відмови привітань з такими учасниками з відповідним попереднім або послідуючим поясненням позиції і публічним заявленням безпосередньо під час змагань.
2. Створити відповідні покрокові алгоритми дій для спортсменів з кожного виду спорту на випадок зустрічей з представниками країн-агресорів, попередньо проаналізувавши регламенти змагань та правила по кожному виду спорту.
3. Використовувати інформприводи, які з᾽являються після зустрічей наших спортсменів із представниками країн-агресорів, за допомогою розгорнутих публікацій у світових ЗМІ.
4. Створити план навколоспортивних заходів по кожному виду спорту, які мають проводити функціонери та учасники міжнародних змагань з приводу роз᾽яснювальної роботи стосовно війни в Україні під час зарубіжних поїздок.

Приклади:

У Торонто українські футболісти нагадали світові про війну — фото / NV

Українські футболісти показали світлини з війни

1. За допомогою топових українських спортсменів і функціонерів організовувати інтерв᾽ю у провідних світових ЗМІ саме про причини і обставини війни і чому росіян потрібно ізольовувати, а не просто «у нас війна», «дякую ЗСУ», підсвічувати у цих інтерв᾽ю, яким чином росія використовує спорт у пропаганді війни.
2. За допомогою МЗС організовувати міжнародні конференції за участі не тільки спортивних функціонерів, а й офіційних осіб міжнародних організацій з роз’ясненням того, як участь російських спортсменів у міжнародних змаганнях впливає на пропаганду війни.
3. За допомогою МЗС організовувати зустрічі з керівниками міжнародних федерацій у країнах, де знаходяться їх штаб-квартири, висвітлювати їх у ЗМІ з метою недопущення зміни позиції.

Потрібно розуміти, що направлення листів і висловлення занепокоєння у вітчизняних ЗМІ не дадуть бажаного результату, про це писали ще на початку цієї кампанії. Уся діяльність має супроводжуватися інформуванням і висвітленням, інакше так звані «домовленості» обов᾽язково будуть порушуватися і порушуватися будуть у самий неочікуваний момент, коли вже виправити буде нічого не можливо.