Правовий статус ембріона: законодавчі прогалини та етичні виклики

Правовий статус ембріона залишається невизначеним не лише в національному законодавстві.

В українському законодавстві відсутня дефініція поняття “ембріон”.

Правовий статус ембріона залишається невизначеною категорією і у правових системах більшості держав світу, що, у свою чергу, зумовлює наявність значних теоретичних і практичних суперечностей у міжнародному правовому та біоетичному дискурсі.

У 1992 році Спеціальний комітет експертів з біоетики, а потім і Керівний комітет з біоетики, розпочали роботу над розробкою рамкової конвенції, в якій були викладені загальні стандарти захисту людини в контексті біомедичних наук.

Ця робота завершилася відкриттям для підписання Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (Конвенція про права людини і біомедицину) від 4 квітня 1997 року.

Стаття 14 цієї Конвенції встановлює загальний принцип заборони використання методів медично-допоміжного запліднення з метою вибору статі дитини, за винятком дуже обмежених випадків, пов'язаних зі станом здоров'я. Стаття 18 Конвенції є загальним положенням щодо досліджень ембріонів in vitro. Загальні стандарти, встановлені Конвенцією щодо таких питань, як згода, професійні обов'язки та стандарти, а також заборона отримання фінансової вигоди від людського тіла та його частин.

Один із провідних західних ембріологів зазначає, що наука розглядає ембріон як такий, що від самого початку має людський потенціал завдяки своїй хромосомній структурі. На його думку, визначено дві істини: (1) розвиток людини починається із запліднення; (2) зигота та ранній ембріон є живими організмами. Ембріон стає людиною на восьмому тижні, коли він набуває характерних людських рис».

Одним із перших судових рішень, які стосувалися правового статусу штучно створених ембріонів, стало рішення, прийняте в 1988 році судом штату Теннессі (США), який розглянувши справу Davis v. Davis. 

Подружжя мало кріоконсервовані ембріони, розлучилося, і колишній чоловік відмовився передати їх колишній дружині або будь-якій іншій жінці. Суддя задовольнив вимогу колишньої дружини, визнавши, що «ембріон — це людська істота, яка існує у формі ембріона in vitro».

Цей підхід був відхилений апеляцією - суд відмовився юридично визначати ембріони, але й не вважав їх власністю або простими об’єктами. Таким чином, суд описав їх як частину «тимчасової категорії», яка регулюється правилами sui generis, визнаючи інтереси чоловіка, посилаючись на його право власності, яке дає йому повне право заперечувати проти імплантації ембріонів.

У 2009 році Апеляційний суд Англії постановив, що статеві клітини — сперма та яйцеклітини, які зберігаються для подальшого використання, є власністю осіб, від яких вони були отримані.

Інша справа стосувалася пацієнтів, які перед проходженням хіміотерапії, щоб зберегти свій репродуктивний генетичний матеріал, здали його на кріозберігання до лікарні. Через збої у системі зберігання матеріал було безповоротно знищено. Апеляційний суд визнав за донорами право власності на цей матеріал та присудив компенсацію за моральну (психологічну) шкоду, завдану його втратою.

З юридичної та історичної точки зору право власності охоплює три основні правомочності — володіння, користування та розпорядження. Застосовуючи цю концепцію до людських біологічних матеріалів, судова практика визнає за донорами статевих гамет право забороняти використання або вимагати припинення кріоконсервування ембріонів, створених із їхнього генетичного матеріалу. Таке право «розпоряджатися» ембріонами зумовлене тим, що чинне законодавство не надає ембріону спеціального правового статусу, натомість, зосереджується на правах конкретних осіб, передусім, у контексті визнання материнства та батьківства.

Проблематика визначення правового статусу ембріона полягає, передусім, у відсутності його чіткої дефініції в нормативних актах.

У більшості випадків законодавці застосовують термін «ембріон» для позначення як власне ембріона, так і преембріона або заплідненої яйцеклітини до моменту імплантації.

У цьому контексті розмежування понять «зигота» та «ембріон» набуває особливого значення, оскільки в низці європейських країн виникла потреба законодавчого закріплення механізмів захисту ембріона як об’єкта морально-етичного та правового регулювання.

У  документі «Task Force on Ethics and Law 11: Posthumous assisted reproduction» Європейського товариства репродукції людини та ембріології викладена така позиція:

“У переважній більшості випадків відтворення з використанням гамет або ембріонів померлої особи здійснюється у межах уже існуючого батьківського проєкту. Основна ідея, що лежить в основі прийняття такого виду застосування полягає в тому, що один із партнерів може продовжити батьківський проєкт після смерті іншого. Усі члени Робочої групи погоджуються, що саме така форма є найменш проблематичною. Для деяких членів постгумна (післясмертна) репродукція є прийнятною лише в цьому контексті. Для них така рамка обмежує можливі ситуації, у яких може бути здійснено відповідну процедуру:

1. Гамети або ембріони можуть бути передані лише в розпорядження партнера, який вижив. Батьки померлого чи інші члени родини не мають права втручатися в це питання.

2. Партнер може використовувати гамети або ембріони виключно для власного відтворення. Якщо він або вона не бажає використовувати їх із цією метою, то вони не можуть бути передані іншим особам для відтворення. Єдиними допустимими варіантами залишаються передача для наукових досліджень або знищення.

3. Гамети або ембріони повинні бути знищені (можливо, після проведення досліджень), якщо обидва партнери померли. Треті особи не можуть продовжувати батьківський проєкт, у якому вони не брали участі за життя осіб, що мали намір стати батьками.

Водночас, деякі члени Робочої групи вважали, що постгумна репродукція поза межами первинного батьківського проєкту також може бути виправданою за умови, що донори надали згоду на таке ширше використання, і дотримано всіх заходів безпеки, які, зазвичай, застосовуються під час донорства гамет або ембріонів.

Яскравим прикладом іншого підходу стало рішення Центрального районного суду міста Дніпра від 08 вересня 2025 року у цивільній справі № 203/4924/23 про зобов`язання вчинити дії. У вказаній судовій справі суд:

• зобов’язав жінку передати батькам її померлого чоловіка три ембріони, створені під час спільного лікування, а також визнав за батьками померлого чоловіка право на використання цих ембріонів для застосування репродуктивних технологій через сурогатне материнство;

• зобов’язав медичний заклад, у якому зберігаються ембріони, передати батькам померлого чоловіка копії всіх документів, пов’язаних із їх зберіганням, зокрема заяв, договорів та супровідних матеріалів, укладених під час проведення програми допоміжних репродуктивних технологій;

• визнав право батьків померлого чоловіка на реєстрацію народження дитини, яка може з’явитися на світ у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій із використанням зазначених ембріонів, – із внесенням їх як матері та батька дитини.

Подібний підхід викликав значний суспільний резонанс, адже він суперечить сучасним біоетичним і правовим концепціям. Віднесення ембріона до категорії речей фактично зводить його цінність до об’єкта цивільних правовідносин, позбавляючи особливого правового захисту, який він має у міжнародних правових стандартах.

Варто зазначити, що концепція «свободи продовження роду» передбачає право на невтручання у репродуктивні рішення. Це важливо для соціального контексту, у якому приймаються рішення щодо захисту ембріона. Вони піднімають питання про право на невтручання у репродуктивний вибір і легітимність контролю доступу до допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ), що має враховуватися при розгляді захисту ембріона in vitro.

Зважаючи на вищевикладене, можна стверджувати, що розвиток допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) є логічним і невід’ємним наслідком глобального науково-технічного прогресу, який вимагає переосмислення багатьох правових і етичних категорій. Йдеться, передусім, про визначення понять людського життя, материнства, батьківства, репродуктивних прав та шляхів їх реалізації. У сучасних умовах зростання кількості випадків безпліддя, демографічних викликів, трансформації соціальних моделей сім’ї та інтенсивного розвитку біомедицини постає завдання адаптувати національне законодавство до реалій сьогодення, забезпечивши баланс між правами людини, медичною безпекою та етичними нормами.

Правове регулювання ДРТ в Україні наразі є неповним і фрагментарним. Відсутність системного підходу спричиняє неоднозначність тлумачення ключових понять, таких як «ембріон», «донорство гамет», «генетичне батьківство» чи «сурогатне материнство».

Особливо гострою є проблема правового статусу ембріона, що створює колізії у сфері медичної етики, цивільно-правових відносин, спадкування, а також інших галузях права. Такий стан ускладнює практику правозастосування та формування сталої судової практики.

В останні роки в Україні внесено зміни до Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та інших нормативних актів, що частково стосуються правових наслідків донорства, сурогатного материнства та прав на ембріональний матеріал. Ці зміни демонструють прагнення законодавця врегулювати суперечливі аспекти репродуктивних технологій, проте комплексного і системного підходу досі бракує.

Інтеграція України в європейський правовий простір вимагає імплементації стандартів Європейського суду з прав людини. Судова практика підтверджує, що питання репродуктивного вибору належить до сфери права на повагу до приватного та сімейного життя (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Держава має не лише утримуватися від свавільного втручання у сферу репродуктивних рішень, а й створити ефективний правовий механізм для реалізації цих прав, зокрема, через чітке законодавче врегулювання.