Сьогодні ми відзначаємо День Свободи. Це свято тріумфу українського народу, що повстав 2004 року проти свавілля тодішньої правлячої верхівки.
Шість років тому 22 листопада мільйони громадян нашої держави вийшли на майдани й вулиці своїх міст, щоб сказати «Ні!» протиправним діям влади. Хвиля масових протестів, що накрила Україну в листопаді 2004 – січні 2005 року отримала назву «Помаранчева революція».
Цій події передували масові фальсифікації на виборах, брехливі повідомлення зі шпальт газет, радіоприймачів та телеекранів про стан справ у країні, про хід виборів та про основних кандидатів на пост Президента України, репресії студентів, які насмілилися протестувати проти такого життя.
Центром протестних заходів став столичний Майдан Незалежності та прилеглі до нього вулиці. Звідси й друга назва революції – Майдан.
Хоча ми вийшли на Майдан під помаранчевими прапорами опозиційного кандидата в президенти Віктора Ющенка, його підтримка не була основною метою революції. Багато хто з тодішніх революціонерів не вважав Ющенка найдостойнішим кандидатом на цю посаду. Проте всіх обурило те, що, порушуючи право народу самостійно обирати собі президента, нам намагалися нав’язати наперед схвалену вищими владними колами кандидатуру людини з, м’яко кажучи, невисокими моральними й інтелектуальними якостями.
Метою Майдану було забезпечення громадянам України права на вільне волевиявлення, свободи слова, свободи переконань, справедливого правосуддя, покращення соціальних стандартів. Саме за це мільйони людей мерзли на майданах нашої країни, жили в наметах, ризикували своїм життям і здоров’ям під час пікетів владних установ. Ми вийшли на Майдан і перемогли, довівши всім, що з нами варто рахуватися.
Проте це не єдина заслуга Майдану. Революція допомогла досі розрізненим українцям відчути себе єдиним великим народом. Це було свято народного єднання. Під час революції значно посилилася увага українців до рідної мови, культури, історії. Та й самі люди якось змінилися. Замість звичної байдужості до чужих проблем на Майдані панували доброзичливість і взаємодопомога.
Революція скінчилася. Ющенко став Президентом України. Революціонери роз’їхалися по своїх домівках. Здавалося б, усе.
Однак не все так сталося, як гадалося. Перший час нова влада ще сяк-так почала виконувати обіцянки, дані народові. Проте згодом все більше стала виявлятися невідповідність передвиборчих обіцянок і реальних дій. Президент та його команда потонули в усобицях, а тим часом жити в країні ставало дедалі гірше. Нехтуючи нагальними потребами українців, президент будував за шалені гроші меморіал та поливав брудом з телеекрану своїх колишніх соратників.
Коли настав час нових президентських виборів, довіра до чинного тоді президента впала до нуля. Інші націонал-демократичні сили так і не змогли об’єднатися й висунути єдиного кандидата. Так президентом став опонент Ющенка на виборах 2004 року Віктор Янукович.
Не можна сказати, що за ці п’ять років Янукович значно змінився на краще. Просто політики колишнього помаранчевого табору, поділивши між собою опозиційний електорат, звели свої шанси на перемогу нанівець.
З приходом нової влади почали зникати рештки відвойованих на Майдані свобод. Знову почалися утиски свободи слова. Журналістів, які протестують проти цензури просто звільняють з роботи. Почався наступ на українську мову, репрезентований проросійськими проектом Закону «Про мови в Україні» та заявою міністра освіти Табачника під час конференції в КНПУ імені М. Драгоманова. Верховна рада прийняла Податковий кодекс, який загрожує знищенням малому та середньому бізнесу.
Терпіння народу доведене до краю. Мало не щодня в столиці та інших куточках країни проходять акції протесту журналістів, митців, науковців, просто свідомих громадян. Наймасовішими такими заходами стали мітинги українських підприємців, які зараз поруч з нами.
Сьогодні ми зібралися на Майдані, насамперед, щоб пригадати ту унікальну подію, що сколихнула душі українців шість років тому, сповнила їх волі до перемоги й надії на краще. Проте це не єдина наша мета. Важливим завданням заходу є вираження громадського невдоволення діями влади. Ми хочемо нагадати депутатам і чиновникам, що народ України має власний голос. Ми не хочемо далі жити так, як нас змушують. Адже ми варті кращого. Якщо влада нас не почує, ми готові знову вийти на вулиці й не розійдемося до переможного кінця. Якщо влада не хоче другого Майдану, вона має рахуватися з інтересами народу.
