Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
02.10.2017 20:21

Право апеляційного оскарження судового рішення не учасником справи

Адвокат (судебная защита), магистр права

Право кредитора, який не є учасником провадження, оскаржувати судове рішення про поділ майна подружжя, при наявності грошового боргу одного з подружжя перед кредитором.

имущество супругов.jpg

06.09.2017 р. Верховний суд України в рамках справи № 6-1844цс16  досліджував питання про поділ нерухомого майна подружжя в судовому порядку при наявності судового рішення щодо стягненні з одного з них заборгованості за договором позики, а також правомірності не залучення кредитора в якості третьої особи в дане провадження та право останнього оскаржувати вказане рішення в апеляційному порядку.

Необхідно вказати, що цивільно-процесуальне законодавство зобов’язує сторін процесу повідомити суд про всі наявні судові рішення, які тим чи іншим стосуються предмету спору.

В даній справі, а можливо (це припущення!!!) за для ухилення від виконання судового рішення щодо стягнення боргу з одного із подружжя, останні вирішили звернутися до суду з позивними вимогами щодо поділу об’єкту нерухомості (будівлі кафе) в судовому порядку, користуючись нормою Сімейного кодексу України про спільну сумісну власність…однак кредитор подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовував тим, що при розгляді цієї справи його не було залучено до участі в справі, яка, на його думку, є обов’язковою, оскільки він є кредитором сторін у справі, тому поділ вказаного майна унеможливить повернення йому в майбутньому коштів, які він позичав одному із подружжя та які останній використовував в інтересах сім’ї.

Із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: 1) спільна сумісна власність подружжя та 2) особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя  (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

ВАЖЛИВО:  За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна (Рішення Верховного суду України від 26.03.2008 р. у справі  № 6-25432св07 , від 20.08.2008 р. у справі  № 6-5349св08  та від 02.10.2013 р. у справі  № 6-79цс13 ).

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

(!!!)  Правовою позицією Верховного суду України від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15  та  постановами від 07.09.2016 року по справі № 6-727цс16  та від 12 вересня 2012 року в справі за № 6-88цс12  передбачено, що відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Верховний суд вказав, що відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства.  Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007  зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від 11 грудня 2007 року  № 11-рп/2007 ).

ВАЖЛИВО:  Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Більше того, право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі – Конвенція).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі  «Делькур проти Бельгії»  від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі  «Гофман проти Німеччини»  від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, – доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто, Україна, як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

В свою чергу, відповідно до частини першої статті 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

ВИСНОВОК:  За змістом статті  292 ЦПК України право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках.

Вказаний правовий висновок також висловлений Верховним Судом України у постановах від 3 лютого 2016 року (справа № 6-885цс15 ) та від 17 лютого 2016 року (справа № 6-76цс16 ).

Отже, чи зачипаються права кредитора – третьої сторони чи ні, це повинен вирішити суд (оскільки необхідно буде встановлювати по-перше: факт виконання чи невиконання судового рішення по стягненню боргу та по-друге: три    критерії режиму спільного майна: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна) , але однозначним фактом є те, що кредитор одного із подружжя має право на оскарження судового рішення в апеляційному порядку, оскільки ухвалене судове рішення між подружжям, щодо поділу/виділу майна, може завдати йому шкоди, яка виражається у несприятливих для останнього наслідках – неможливості виконати судове рішення по стягненню боргу.

Матеріал по темі:  «ФІКТИВНІ УГОДИ ЗА ДЛЯ УХИЛЕННЯ ВІД ВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ» 

 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net