Крим, Донбас і відпустка. Між "забути" і "забити"

Початок серпня. Ще два роки тому цей період у багатьох був пов'язаний з відпочинком на територіях, які сьогодні вважаються окупованими. Але, українці швидко переорієнтувались на Затоку, на тимчасово дешевий Туніс та на «давайнаступногороку».

Влада, прийнявши ще минулого року закони про окуповані території, наче забула про Крим, згадуючи про нього лише до річниць та у День Конституції. До речі, не лише наша. Окупанти у липні прикрили міністерство РФ у справах Криму. Які ж вони недалекоглядні. Ми такого навіть не створювали. І стратегій ніяких не писали. Навіть Держкомстат у нас дає інформацію «без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя та частини зони проведення антитерористичної операції».

А на те, що Крим пішов з нашого інформаційного простору та риторики політиків, вони завжди знайдуть пояснення, що є головніша проблема – війна. Таке враження, що анексія Криму і війна на Донбасі – це справа рук різних країн. Надто тонкою стала грань у ставленні влади до Криму: від «забути» до «забити» один крок.

А ось Росія Криму, замість власного міністерства, пообіцяла аж два шляхопроводи на Кубань. Один над водою, а другий – під. Один одному вони не заважають – вирішила стара нова кримська влада в обличчі Григорія Іоффе. Не дарма йому дали орден за вклад у державне будівництво. Український. Дайте два. Та повернемось до мостів. Коли відбувається протистояння міжнародних санкцій та духовних скр е п, канонічніше б виглядало число три. Причому, третій міст може бути прямо у Молдову: від кооперативу «Озеро» у Тирасполь.

Вперше, після березня (першого місяця перемир’я), на Донбасі офіційно зафіксовано зменшення втрат український військових. Офіційно, протягом цього місяця загинуло 29 загиблих (37 – у червні) та 179 поранених (266 – у червні). Хотілося б вірити в те, що це дійсно деескалація, але, швидше всього, - це просто наслідки літа. Війна війною, а відпустка за розкладом. Особливо для тих, кому війна – робота.

Мабуть, у деескалацію не надто вірять ті, хто живе в окупації. У липні Мінсоцполітики зареєструвало 45 тис. нових переселенців. Це страшні цифри – півтори тисячі людей щодня голосували ногами проти «руського міра» у виконанні Захарченка-Плотницкого. Всього ж чисельність внутрішніх переселенців склала 1,4 млн. осіб. Більше, ніж населення  довоєнних м іст Донецька та Луганська разом узятих. І це не враховуючи тих, хто виїхав за кордон.

Але, як виявилось, двері на вільну територію відкриті не всім. Особливо – розумним. Логіка проста. Невизнання атестатів шкіл в окупації – і переважна частина абітурієнтів Криму та Донбасу залишаються у «руському мірє». А українське Міносвіти, навіть за тиждень до завершення вступної кампанії, не знає скільки заяв до вишів надійшло від дітей з окупованих територій. Але і без цієї статистики зрозуміло, що ми й цього року програли «війну за абітурієнтів». Правильно, нащо нам розумники – у нас же не Силіконова долина. А нам вистачить і частини диванної сотні, яка заспокоюючи всіх напише про те, як у Росії загинається наука. Тим більше, у нас такий великий ринок для робітничих професій, і у Португалії, і в Польщі.

Є і позитивні новини. Найближчі дві декади можна спати спокійно. Не тому, що всі проблеми вирішено, а тому, що як у анекдоті про невловимого Джо. Чого невловимий, бо нікому не потрібний. Немає влітку замовлення на ек с треми. Ні від кого - бо всі замовники на морях. І немає для кого, бо всі споживачі телевізійної картинки теж знаходяться далеко від неї. Ніхто звичайно не відкидає можливої «відсібятіни», і досвід російського вторгнення до Грузії 2008 року все ще актуальний.

Але, якщо і робити якийсь екстрем, то краще, щоб він мав якнайбільше охоплення. Тому, традиційно для Росії, є ризики, що спалахи насилля можуть приурочити до свят. Тим більше, що 24 серпня – День Незалежності, військові паради та скупчення людей – пристойна мішень для будь-якого теракту. А 1 вересня – День знань. Для країни, яка не побоялась штурмувати школу в Беслані, навряд чи можуть існувати якісь моральні принципи, тим більше – на чужій території.

І у загальній перспективі – внутрішні причини: проблема місцевих виборів, яка почне створювати екстремальні «видовища» уже з початку осені. Нам і ворогів не треба, ми самі можемо.

Кінець серпня-початок вересня різко нас поверне у реальність, у якій немає Криму та йде війна на Донбасі, де політики замінюють ефективність ефектністю, де кожен другий випускник школи мріє стати юристом, але ніхто не зважає на закон. Але це буде не завтра. Насолоджуйтесь відпусткою.