Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
11.09.2017 07:34

Окремі аспекти юридичної природи заповідального відказу

Блогер, викладач, науковець та юрист

В даній статті зясовується чи може заповідач встановити в своєму заповіті заповідальний відказ шляхом укладення договору дарування.


    Чиннимзаконодавством гарантовано заповідачеві різні за своєю суттю права. Зокрема данійособі на випадок настання її смерті дозволено скласти заповіт [1]. Чи може заповідач в цьому правочині встановити розпорядженняпро дарування на користь тих чи інших учасників правових відносин будь-якої частинимайна, що в свою чергу належить йому на праві приватної власності? 

    Станом на сьогоднішній день, офіційнадоктрина спадкового права охоплює велику кількість спірних питань. Зокреманаразі в юридичній літературі наявні два нетотожні за своєю юридичною суттюпідходи щодо з’ясування доцільності встановлення заповідального відказу шляхом вчиненнявідповідних правочинів, під одним з яких в свою чергу необхідно розуміти дарування.В даній розвідці ми ознайомимося з непростим змістом зазначених досліджень. 

    Як наголошує А. Бугаєвський, заповідачу дозволеноохопити своїм заповітом вказівку про дарування на користь тих або іншихучасників правових відносин будь-якої частини майна, власником якого він є. Доцільністьвказаного підходу даний вчений пробує підтвердити завдяки таким доводам. 

    Дарування, яке робиться шляхом складеннязаповіту за рахунок спадщини, називається легатом або відказом. А особа, що єобдарованою таким способом, визнається легатарієм чи відказоодержувачем [2, с. 338]. 

      Крім А. Бугаєвського, концепцію про те, що здійсненезаповідачем дарування тих або інших речей і/чи прав, власником яких в своючергу є зазначена особа, будь-яким суб’єктам цивільних правовідносин, може матизаповідальну форму, в своїх розвідках схвалюють інші дослідники. До перелікувказаних науковців,  наприклад, належать:Г. Дернбург [3,с. 252] та ін. 

      Однак далеко не всі дослідники погоджуютьсяз вищенаведеною точкою зору. Зокрема, на думку А. Ріхтера, заповідачу недозволено охопити своїм заповітом вказівку про дарування на користь тих абоінших учасників правових відносин будь-якої частини майна, власником якого вінє. Доцільність згаданого підходу даний вчений намагається обстояти за допомогоютаких доводів. 

     Якщо в тексті договору дарування обумовленобезпосередню вказівку про те, що подароване майно переходить до обдарованогопісля смерті дарувальника, то до згаданого правочину повинні бути застосовані правовінорми про заповіт. І, якщо цей договір укладено з порушенням форми,передбаченої для заповітів, то його треба вважати недійсним, хоча б як правочинприжиттєвий він би і мав необхідну йому юридичну силу [4, с. 340]. 

      Окрім А. Ріхтера,  концепцію про те,  що здійснене заповідачем  дарування тих або інших речей і/чи прав, власникомяких в свою чергу є зазначена особа, будь-яким суб’єктам цивільнихправовідносин, може мати заповідальну форму, в своїх розвідках не схвалюютьінші дослідники. Когорту згаданих науковців, наприклад, складають: Л. Шевчук [5, с. 144] та ін. 

      На нашу думку, заповідач не може своїмзаповітом охопити розпорядження про дарування на користь тих чи інших учасниківцивільно-правових відносин будь-якої частини різноманітних речей і/або прав, яків свою чергу утворюють юридичний склад наявної спадкової маси. Доцільність вищевказаноїточки зору ми намагатимемося довести, оперуючи такими доводами. 

      Юридичні факти є невід’ємними елементаминашого повсякденного життя. Таке судження пояснюється тим, що згадані обставиниє достатніми підставами для виникнення, зміни та припинення різних за своїмзмістом правовідносин, які в свою чергу врегульовують юридичні норми цивільногоправа.  

      Чинним законодавством передбачено різні засвоєю суттю юридичні факти, кожен з яких визнано достатньою підставоювиникнення, зміни або припинення цивільнихобов’язків та цивільних прав. Одними зі вказаних життєвих обставин можнаназвати заповідальний відказ та дарування.  

       У вищезазначених фактів спостережено чималообопільних юридичних ознак. Зокрема такі обставини за своєю сутністю єправомірними діями, що спрямовані на досягнення конкретного результату, підяким в свою чергу потрібно розуміти передачу контрагенту невилученого зцивільного обороту майна.  
      
      Одначе не треба забувати про те, щовищезгадані факти істотно відрізняються одне від одного. Зокрема доволіпринципова різниця між ними полягає в тому, що дарування за своєю юридичноюприродою є договірним правовідношенням, а заповідальний відказ – недоговірнимправовідношенням. Що це означає? 

     Даруванню властиві різні ознаки. Сутністьоднієї з таких рис полягає в тому, що згаданий юридичний факт вміщує в собівільне та узгоджене волевиявлення, яке в свою чергу виражене двомарівноправними суб’єктами правових відносин, а саме дарувальником таобдарованим.    

      Заповідальному відказу, на відміну віддарування, згадана ознака не властива. Вказана думкапояснюється тим, що згаданий юридичний факт охоплює собою не узгоджене з тимичи іншими повноправними суб’єктами правових відносин вільне волевиявленняєдиної фізичної особи - заповідача.  

      Отже, окремі учасники правових відносин неможуть вчиняти ті або інші дії. Зокрема заповідач не може в своєму заповітівстановити вказівку про дарування на користь будь-яких учасників правових відносинтієї чи іншої частини майна, яке в свою чергу належить йому на праві приватноївласності. 
   
Література 
  
1.   Цивільний кодексУкраїни від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №40-44. – Ст. 356. 
2.    Бугаевский А. А.Советское наследственное право. – Одесса, 1926. – 122 с. 
3.   Дернбург Г. Пандекты. –Т. III(книги IVиV).Семейное и наследственное право / Под ред. Проф. А. С. Кривцова. – СПб., 1911.- 496 с. 
4.    Рихтер А. К. Онеобходимом наследовании. – СПб., 1893. – 420 с. 
5.   Шевчук Л. В.Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України:Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 // Інститут держави і права ім. В. М.Корецького НАН України. – К., 2001. – 223 с.
Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи