Окремі аспекти юридичної природи заповідального відказу

    Чинним законодавством гарантовано заповідачеві різні за своєю суттю права. Зокрема даній особі на випадок настання її смерті дозволено скласти заповіт [1]. Чи може заповідач в цьому правочині встановити розпорядження про дарування на користь тих чи інших учасників правових відносин будь-якої частини майна, що в свою чергу належить йому на праві приватної власності? 

    Станом на сьогоднішній день, офіційна доктрина спадкового права охоплює велику кількість спірних питань. Зокрема наразі в юридичній літературі наявні два нетотожні за своєю юридичною суттю підходи щодо з’ясування доцільності встановлення заповідального відказу шляхом вчинення відповідних правочинів, під одним з яких в свою чергу необхідно розуміти дарування. В даній розвідці ми ознайомимося з непростим змістом зазначених досліджень. 

    Як наголошує А. Бугаєвський, заповідачу дозволено охопити своїм заповітом вказівку про дарування на користь тих або інших учасників правових відносин будь-якої частини майна, власником якого він є. Доцільність вказаного підходу даний вчений пробує підтвердити завдяки таким доводам. 

    Дарування, яке робиться шляхом складення заповіту за рахунок спадщини, називається легатом або відказом. А особа, що є обдарованою таким способом, визнається легатарієм чи відказоодержувачем [2, с. 338]. 

      Крім А. Бугаєвського, концепцію про те, що здійснене заповідачем дарування тих або інших речей і/чи прав, власником яких в свою чергу є зазначена особа, будь-яким суб’єктам цивільних правовідносин, може мати заповідальну форму, в своїх розвідках схвалюють інші дослідники. До переліку вказаних науковців,  наприклад, належать: Г. Дернбург [3, с. 252] та ін. 

      Однак далеко не всі дослідники погоджуються з вищенаведеною точкою зору. Зокрема, на думку А. Ріхтера, заповідачу не дозволено охопити своїм заповітом вказівку про дарування на користь тих або інших учасників правових відносин будь-якої частини майна, власником якого він є. Доцільність згаданого підходу даний вчений намагається обстояти за допомогою таких доводів. 

     Якщо в тексті договору дарування обумовлено безпосередню вказівку про те, що подароване майно переходить до обдарованого після смерті дарувальника, то до згаданого правочину повинні бути застосовані правові норми про заповіт. І, якщо цей договір укладено з порушенням форми, передбаченої для заповітів, то його треба вважати недійсним, хоча б як правочин прижиттєвий він би і мав необхідну йому юридичну силу [4, с. 340]. 

      Окрім А. Ріхтера,  концепцію про те,  що здійснене заповідачем  дарування тих або інших речей і/чи прав, власником яких в свою чергу є зазначена особа, будь-яким суб’єктам цивільних правовідносин, може мати заповідальну форму, в своїх розвідках не схвалюють інші дослідники. Когорту згаданих науковців,  наприклад, складають: Л. Шевчук [5, с. 144] та ін. 

      На нашу думку, заповідач не може своїм заповітом охопити розпорядження про дарування на користь тих чи інших учасників цивільно-правових відносин будь-якої частини різноманітних речей і/або прав, які в свою чергу утворюють юридичний склад наявної спадкової маси. Доцільність вищевказаної точки зору ми намагатимемося довести, оперуючи такими доводами. 

      Юридичні факти є невід’ємними елементами нашого повсякденного життя. Таке судження пояснюється тим, що згадані обставини є достатніми підставами для виникнення, зміни та припинення різних за своїм змістом правовідносин, які в свою чергу врегульовують юридичні норми цивільного права.  

      Чинним законодавством передбачено різні за своєю суттю юридичні факти, кожен з яких визнано достатньою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних обов’язків та цивільних прав. Одними зі вказаних життєвих обставин можна назвати заповідальний відказ та дарування.  

       У вищезазначених фактів спостережено чимало обопільних юридичних ознак. Зокрема такі обставини за своєю сутністю є правомірними діями, що спрямовані на досягнення конкретного результату, під яким в свою чергу потрібно розуміти передачу контрагенту невилученого з цивільного обороту майна.  

      

      Одначе не треба забувати про те, що вищезгадані факти істотно відрізняються одне від одного. Зокрема доволі принципова різниця між ними полягає в тому, що дарування за своєю юридичною природою є договірним правовідношенням, а заповідальний відказ – недоговірним правовідношенням. Що це означає? 

     Даруванню властиві різні ознаки. Сутність однієї з таких рис полягає в тому, що згаданий юридичний факт вміщує в собі вільне та узгоджене волевиявлення, яке в свою чергу виражене двома рівноправними суб’єктами правових відносин, а саме дарувальником та обдарованим.    

      Заповідальному відказу, на відміну від дарування, згадана ознака не властива. Вказана думка пояснюється тим, що згаданий юридичний факт охоплює собою не узгоджене з тими чи іншими повноправними суб’єктами правових відносин вільне волевиявлення єдиної фізичної особи - заповідача.  

      Отже, окремі учасники правових відносин не можуть вчиняти ті або інші дії. Зокрема заповідач не може в своєму заповіті встановити вказівку про дарування на користь будь-яких учасників правових відносин тієї чи іншої частини майна, яке в свою чергу належить йому на праві приватної власності. 

   

Література 

  

1.    Цивільний кодекс України від 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356. 

2.     Бугаевский А. А. Советское наследственное право. – Одесса, 1926. – 122 с. 

3.    Дернбург Г. Пандекты. – Т. III (книги IV и V). Семейное и наследственное право / Под ред. Проф. А. С. Кривцова. – СПб., 1911. - 496 с. 

4.     Рихтер А. К. О необходимом наследовании. – СПб., 1893. – 420 с. 

5.    Шевчук Л. В. Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 // Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2001. – 223 с.