Негаторний чи віндикаційний позов: який спосіб захисту обрати у земельному спорі?

Чому саме негаторний позов виявився неналежним способом захисту прав опонентів нашого клієнта, - як на це вплинула правова позиція Великої Палати ВС? Які висновки мають зробити землевласники?

У справі, яку ми вели в інтересах власника земельної ділянки у Львівській області (цивільна справа №460/952/14-ц), позов був поданий ДТГО "Львівська залізниця" (правонаступник - АТ "Укрзалізниця") про скасування державної реєстрації права власності на вказану земельну ділянку та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо зміни цільового призначення земельної ділянки. Позивач обгрунтовував свої позовні вимоги тим, що частина земельної ділянки нашого клієнта начебто накладалася на землі, що використовуються залізницею.

Тобто, у даному разі позов був поданий саме як негаторний - на підставі статті 391 Цивільного кодексу України (позивач посилався на перешкоди у реалізації свого речового права).

Проте суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні наведеного позову, - винесли рішення на користь нашого клієнта, - з кількох фундаментальних причин. Ключовою серед них стала правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від січня 2025 року, згідно з якою у спорах про витребування майна з чужого незаконного володіння належним способом захисту є саме віндикаційний позов (ст. 388 ЦК України), а не негаторний.

Ключові аргументи захисту та обґрунтування необхідності саме віндикаційного позову 

Під час юридичного супроводу цієї справи ми акцентували увагу суду на низці суттєвих обставин/аргументів, що мали вирішальне значення для захисту інтересів нашого довірителя:

1. Рішення сільради не передавало землю відповідачу

Оскаржене рішення органу місцевого самоврядування від 2011 року стосувалося лише зміни цільового призначення ділянки, яка вже перебувала у власності нашого клієнта з 2009 року (на підставі оплатних договорів купівлі-продажу). Саме рішення не було правовою підставою набуття у власність.

2. Позов подано до неналежного відповідача

Належними відповідачами у такій категорії спорів можуть бути найперше первинні набувачі землі або органи, що її передали. Наш клієнт набув право власності законно і платно, задовго до ухвалення рішення, яке намагалася скасувати Укрзалізниця.

У постанові від 07.10.2020р. у справі № 705/3876/18 провадження № № 61-697св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив таке:

«Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

За результатами розгляду справи суд має право відмовити в позові до неналежного відповідача та прийняти рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц)».

3. Відсутність оформленого права у Позивача

Укрзалізниця не мала ні державного акта на землю, ні кадастрового номера, ні межових знаків. Єдиним доказом у справі був план смуги відведення за 1950 рік, який не є правовстановлюючим документом.

Водночас, право власності на земельну ділянку нашого клієнта було оформлено належним чином та на законних підставах, - відповідно до усіх вимог, встановлених чинним законодавством України.

При цьому ст. 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

4. Позов подано з пропущенням строку позовної давності

Документи, надані самою Укрзалізницею, підтверджують, що вона знала про оформлення прав третіх осіб на спірну ділянку ще з 2008 року (оскільки саме у цьому році була проведена так звана інвентаризація усіх земельних ділянок Укрзалізниці). Таким чином, трирічний строк для подання позову сплив задовго до відкриття провадження.

Крім того, ми додатково акцентували увагу на відповідну практику Європейського суду з прав людини вказав, - відповідно до якої інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Також Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

5. Недоведеність правопорушення

Позивач не навів обставин, які б свідчили про те, що спірне рішення органу місцевого самоврядування порушує його цивільні права або охоронювані інтереси, як того вимагає стаття 21 ЦК України.

Водночас, положеннями ст. 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Але позивач не навів обставин, за якими рішення органу місцевого самоврядування може бути визнано недійсним (незаконним), - виходячи з приписів вищевказаної ст. 21 Цивільного кодексу України. Як наслідок, не підлягає задоволенню також вимога позивача про визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку нашого клієнта.

6. Наявність судової практики на користь клієнта

Ми також акцентували увагу на тому, що станом на час розгляду справи за участю нашого клієнта сформувалась відповідна судова практика про відмову у задоволенні позовів АТ «Українська залізниця» (ДТГО «Львівська залізниця») з аналогічних спорів:

Постанова Верховного Суду від 25.05.2022р. у справі № 450/2350/18, провадження № 61-4575св21, - відмовлено у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» (ДТГО «Львівська залізниця») у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Постанова Верховного Суду від 09.09.2022р. у справі № 450/2417/18, провадження № 61-17286св21 - відмовлено у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» (ДТГО «Львівська залізниця») у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Постанова Верховного Суду від 24.11.2021р. у справі № 444/2305/18, - відмовлено у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» (ДТГО «Львівська залізниця») у зв’язку з відсутністю доказів наявності/підтвердження меж земельної ділянки позивача.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 - відмовлено у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» (ДТГО «Львівська залізниця») у зв’язку з неналежним способом захисту порушених прав позивача.

Судова оцінка: коли негаторний позов — не той інструмент

В нашій справі апеляційний суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, у повному обсязі врахував правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19, які мають фундаментальне значення для правильного визначення способу захисту порушеного речового права.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 зазначила, що усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункт 9.67); від 05 липня 2023 року в справі № 912/2797/21 (пункт 8.13); від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21 (пункт 180); від 11 червня 2024 року в справі № 925/1133/18 (пункт 143)).

Оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради змінено цільове призначення земельних ділянок відповідача, присвоєно кадастрові номери). Визнання цього рішення незаконним та його скасування не поновить порушене право або законний інтерес позивача, як не поновить цього скасування державної реєстрації права власності відповідача на передані йому цим рішення у власність земельні ділянки.

Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року в справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01 лютого 2020 року в справі №922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08 серпня 2023 року в справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року в справі № 910/8413/21 (пункт 181)).

Отже, у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на його земельну ділянку. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення.

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року в справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Відповідно до усталеної попередньої практики Великої Палати Верховного Суду задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження №14-93цс20)).

Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 також вказала, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопад 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є саме віндикаційний позов.

Також Велика Палата Верховного Суду констатувала, що при вирішенні подібних спорів необхідно встановити відповідну площу накладення земельних ділянок, і залежно від цього вирішувати питання про повернення (витребування) лише частини ділянки, яка накладається, а не всієї ділянки.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 р. зазначила, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів.

У пункті 127 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

Тому належним (правомірним) способом захисту у такого роду справах може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування відповідної частини земельних ділянок, яка накладається на земельну ділянку, що належить позивачу.

У нашій справі позивач, не маючи ні права власності, ні права постійного користування, фактично просив суд витребувати землю, використовуючи механізм, який законодавець передбачив для зовсім інших обставин.

Враховуючи наведені обставини, суд першої інстанції та апеляційний суд винесли рішення на користь нашого довірителя.

Таким чином, інтереси нашого клієнта були повністю захищені: його право власності залишено недоторканим, а спроба державного підприємства скасувати правовстановлюючі документи — відхилена як юридично необґрунтована.

Висновки для практики:

Ця справа стала ще одним прикладом того, як форма захисту у суді є не менш важливою, ніж самі аргументи. Для правовласників це ще одне підтвердження важливості своєчасного та правильного оформлення прав, а для державних землекористувачів - сигнальний приклад про неможливість обійти вимоги/норми ЦК та ЗК України, а також ЦПК України (щодо належного оформлення права власності та обрання ефективного способу захисту права у наявних спорах), посилаючись лише на фактичне не підтверджене «користування» земельною ділянкою.