Справи про міжнародне викрадення дітей в світлі практики Верховного Суду

Справи про забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених з однієї державу в іншу, та забезпечення прав на опіку та доступ до дітей є одними з найскладніших в сімейному праві

У сучасному світі, де мобільність населення зростає, питання захисту прав дітей у випадках міжнародних сімейних спорів, набуває особливої актуальності, зокрема, для нашої країни, так як повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України змусило значну кількість українців шукати безпеки за кордоном.

З початку повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року, Регіональне бюро УВКБ ООН у Європі займається оцінкою та публікацією оперативної статистики щодо кількості та переміщення людей, які були змушені покинути Україну через війну. Ці статистичні дані базуються на інформації, наданій національними та регіональними органами влади. Згідно цих даних, оновлених 1 липня 2025 року:

• Тимчасовий захист в межах Європи отримали – 5 082 800 млн. українців;

• Тимчасовий захист за межами Європи отримали – 560 650 тис. українців.

Таким чином, загальна кількість осіб, які отримали тимчасовий захист, склала 5 643 360 млн. осіб, отже, у світлі таких масштабних переміщень та зростаючої кількості українських дітей, що опинились за кордоном, забезпечення їхнього захисту від незаконних переміщень та утримування є важливим завданням.

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року № 3303-IV (далі – Закону № 3303-IV) Україна приєдналась до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі – Конвенції), укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага.

Конвенція була створена задля надання дітям захисту у міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування та створення процедури для забезпечення їхнього негайного повернення до держави їхнього постійного проживання.

Відповідно до статті 2 цілями цієї Конвенції є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Згідно зі статтею 3 Конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років. (ст. 4 Конвенції).

Договірна держава визначає Центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи (ч. 1 ст. 6 Конвенції). В Україні дані функції, визначені Конвенцією, виконує Міністерство юстиції України, що повністю узгоджується з положеннями Закону України № 3303-IV.

Центральні органи співпрацюють один з одним і сприяють співробітництву між компетентними органами своїх держав з метою забезпечення негайного повернення дітей та досягнення інших цілей цієї Конвенції, вживаючи усіх належних заходів.

Отже, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини (стаття 12 Конвенції).

Водночас, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

1) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

2) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в поверненні дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини (ст. 13 Конвенції).

З метою забезпечення виконання положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей Кабінет Міністрів України 10 липня 2006 року за № 952 затвердив Порядок виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей», а 25 березня 2025 була затверджена постанова «Про внесення змін до Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» № 338, яка вносить зміни до порядку виконання Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Як зазначає Південне МУ Мінюста (м. Одеса), внесені зміни спрямовані на:

– уточнення випадків, за яких Міністерство юстиції України звертається до інших органів державної влади України із запитами про надання інформації щодо дитини та/або особи, яка вивезла або здійснює утримування дитини в Україні чи іноземній державі – учасниці Конвенції;

– уточнення заходів, які вживаються Міністерством юстиції України та міжрегіональними управліннями Міністерства під час опрацювання заяв, передбачених вказаною Конвенцією.

Ці зміни свідчать про постійну та цілеспрямовану роботу України над удосконаленням механізмів застосування Конвенції щодо захисту прав дітей у випадках міжнародних викрадень. Вони підтверджують прагнення держави ефективно виконувати свої міжнародні зобов'язання та демонструють проактивний підхід до адаптації правової бази у відповідь на сучасні виклики, зокрема, спричинені масштабними переміщеннями населення, зумовленими війною.

Розуміння цих законодавчих та процедурних рамок є ключовим для аналізу того, як положення Конвенції втілюються в життя. Тому особливу увагу варто приділити актуальній судовій практиці, яка яскраво ілюструє застосування цих норм українською системою правосуддя.

Ключовим питанням при вирішенні справ про міжнародне викрадення дітей за Конвенцією є, насамперед, питання юрисдикції.

«Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій не вирішили першочергового питання, чи підлягає цей спір розгляду судами України. Верховний Суд наголошує на тому, що серед питань, які має суд вирішити на стадії відкриття провадження у справі, є визначення, чи є повноважним національний суд для розгляду та вирішення спору, а у разі помилкового відкриття провадження у справі з порушенням правил про юрисдикцію спору - закрити таке судове провадження у зв`язку з тим, що він не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства національними судами України.

Варто враховувати, що спірні правовідносини обтяжені іноземним елементом, а тому юрисдикція такого спору визначається за спеціальними правилами, закріпленими як у законах України, так і у міжнародно-правових договорах, положення яких є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України» - такий висновок був викладений у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19.

-- «Поняття «місце постійного проживання» не визначене цією Конвенцією, оскільки таке місце проживання дитини має визначатися Договірними Державами в кожному конкретному випадку на підставі фактичних обставин.

Звичайне місце проживання підтверджується: відвідуванням дошкільного навчального закладу - садка, школи, різноманітних гуртків; за результатами встановлення таких обставин: за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Звичайне місце проживання відповідає місцю, яке відображає певний ступінь інтеграції дитини в соціальне і сімейне середовище. З цією метою, зокрема, повинні братися до уваги тривалість, регулярність, умови і причини перебування на території держави-члена і переїзду сім`ї в цю державу, громадянство дитини, місце і умови відвідування школи, мовні знання, а також сімейні та соціальні відносини дитини в цій державі» (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 761/11261/23)

У справах, що стосуються захисту прав дітей, українська судова практика чітко показує: суди не просто формально застосовують норми закону. Вони індивідуально оцінюють кожну конкретну ситуацію, щоб ухвалити рішення, яке найкраще відповідає інтересам дитини.

- «…Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першорядно повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об`єктивних обставин спору.

Норми міжнародного права та національне законодавство не містять положень, які б наділяли одного з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах» (постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20).

При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним……

При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: погляди дитини; індивідуальність дитини; збереження сімейного оточення і підтримання відносин; піклування; захист і безпека дитини; вразливе положення; право дитини на здоров`я; право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19).

Також підлягають врахуванню: спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; стосунки між дитиною і батьками в минулому; бажання батьків бути опікунами; збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; бажання дитини (постанова Верховного Суду від 19 березня 2025 року у справі №522/21035/20).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20, відповідно до Конвенції про права дитини та Гаазької конвенції, найкращі інтереси дитини є пріоритетними в будь-якому рішенні щодо неї. Це дає змогу стверджувати, що механічне повернення дитини суперечить принципу забезпечення її благополуччя. Верховний Суд підкреслив, що повернення не може бути автоматичним. Має бути забезпечено справедливий баланс між інтересами дитини, батьків та суспільства. Це положення дозволяє наполягати на комплексному оцінюванні ситуації - не лише формальному застосуванні Гаазької конвенції.

Визначення «іноземного елемента» у справах про міжнародне викрадення дітей

Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2024 року № 753/4392/23чітко роз'яснив питання про наявність «іноземного елементу»: «…необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що сторони є громадянами України та проживали на території України на момент відкриття провадження у справах, тому вказана обставина виключає наявність у даних правовідносин іноземного елементу. Наявність іноземного елементу у спірних правовідносинах не впливає на вирішення питання про залишення позову без розгляду у разі наявності у провадженні цього чи іншого суду справи із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав»

Ця позиція узгоджується з законом, так як у пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Отже, навіть якщо сторони є громадянами України, факт переміщення дитини через кордон (що є юридичним фактом, який мав місце на території іноземної держави) створює "іноземний елемент" у правовідносинах.

З урахуванням вищевикладеного, можна дійти висновку, що українська правова система, у відповідь на виклики сучасності та особливо на масштабні переміщення, зумовлені війною, демонструє адаптивність та рішучість у забезпеченні прав дітей. Постійна робота над удосконаленням законодавства та глибокий аналіз законодавства та з’ясування й відстоювання інтересів дитини свідчать про цілеспрямоване прагнення України ефективно виконувати свої міжнародні зобов'язання та забезпечувати найвищі стандарти захисту прав дітей у міжнародних сімейних спорах. Ці зусилля є запорукою того, що навіть у найскладніших обставинах інтереси українських дітей залишатимуться в центрі уваги.