У часи дезінформації та зміни функції медіа саме автор контенту має доводити читачу/глядачу, що його інформація — не фейк.
Раніше, до поширення соцмереж і сучасних засобів комунікації між споживачем медійного контенту (читачем або глядачем) та самою інформацією стояв журналіст чи редактор.
Звісно, новини в цьому випадку не були обов'язково правдивими, особливо, в авторитарних країнах, але, принаймні, вони були більш якісними просто через особливості професії самого редактора чи журналіста.
Нині кожен, у кого є смартфон чи комп'ютер і доступ до інтернету — стає автором медійного контенту. А за допомогою соцмереж цей контент одразу стає доступним мільярдам людей. Журналісти й редактори, на перший погляд, уже стають непотрібними.
У цьому зв'язку всіх з усіма немає нічого поганого. Навпаки, здорово, коли я, захоплюючись астрономією, можу майже одразу бачити фотографії затемнення з іншого кінця світу або в твіттері читати враження людей із футбольного матчу за тисячі кілометрів від мене.
Так еволюціонує комунікація, і нові можливості справді викликають захоплення. Але хорошими інструментами можуть скористатися негідні люди.
Автори, які не мають наміру справді інформувати й дотримуватися для цього наявних журналістських практик, часто маскують свій контент під журналістський — "репортажі", "розслідування", "інсайди", "зливи" тощо.
Таким чином автори або прагнуть прославитися, підвищити свій статус — або ж мають виразно злочинні наміри. На щастя, першого наразі поки що більше — така людська психіка.
Тому в кращому випадку трапляється просто пліткарство в одежині "журналістики", а в гіршому — маніпуляції, дезінформація та підбурювання. Що, погодьтеся, доволі небезпечно для суспільства та окремих особистостей, які від цього можуть постраждати.
Як пересічному читачеві відрізнити якісний медіаконтент від неякісного?
Я далекий від думки, що звичайний читач або глядач вивчить ті сім журналістських стандартів та варіанти їхнього застосування або ж хоча б ознайомиться з кодексом журналістської етики.
Я і сам під час перегляду або читання якихось матеріалів у ЗМІ не завжди стежу за їхнім дотриманням. Просто через те, що це вимагає певного розумового напруження, а я, чесно кажучи, не готовий напружуватися, переглядаючи картинки в інстаграмі.
Але тут на допомогою прийде простий принцип, який можна назвати презумпцією фейковості новин.
Інакше кажучи, тепер споживач контенту, розуміючи, що текст, відео, фото чи звук можуть бути фейковими, має сумніватися в їхній правдивості й чекати, що йому це доведе автор.
Тобто ніби ставити питання: "А чому я маю цьому вірити?" І спробувати знайти відповіді У ЦЬОМУ Ж МАТЕРІАЛІ.
Іншими словами, бути підозрілим скептиком, самому собі редактором або журналістом, який, як Рене Декарт, сумнівається в усьому. Але — і шукає докази В ЦЬОМУ Ж МАТЕРІАЛІ.
Наприклад, якщо це світлина — чому я маю повірити, що вона справжня? Як позначене і чи позначене взагалі використання фільтрів чи редагування зображення? Коли та в яких обставинах вона була зроблена?
Так само і з текстом, аудіо, відео, цитатою чи навіть артефактом, наприклад, зброєю з поля бою чи предметом з місця масових сутичок. Як автор доводить і чи доводить узагалі, що це — не фейк?
Це я і назву презумпцією фейковості новин. Тобто розуміння того, що кожна новина може бути фейком і саме автор має навести мені, читачеві, докази її правдивості.
Ці докази мають міститися саме в матеріалі, якомога ближче до самої інформації. Адже деякі ЗМІ нині перетворилися на "фонові", особливо, телебачення, а соцмережі від своєї появи такими й були. Приміром, ми більше не збираємося навколо телевізора (а ще раніше — біля радіоприймача) всією родиною, натомість вони висять у нас на кухнях і ми "дивимося" їх під час готування вечері. Часу на перевірку чи "детектування", якщо її не зробив автор, у нас немає. Сайти чи соцмережі ми часто читаємо з мобільних пристроїв, у транспорті — і переважно не будемо додатково перевіряти щось, що викликало наші підозри.
Саме тому автор має навести мінімальні докази правдивості свого повідомлення саме тут, у цьому ж матеріалі. Звісно, якщо в нього є мета, щоб його повідомлення сприймали правдою.
Наприклад, читач чи глядач може простежити, чи підтвердив автор автентичність якоїсь цитати, тобто чи навів її джерело та пояснив контекст (звідки взято, за яких обставин). Якщо ні — краще не обманюватися й сприймати її фейком до появи цих доказів.
Якщо є якесь твердження — автор має послатися на джерело та перевірити його в інших компетентних джерелах, зазначивши про це тут же. Саме автор має пояснити читачеві: це факт чи чиясь думка про факт, таким чином, щоб читач/глядач чітко усвідомив різницю. Саме автор має потурбуватися, щоб у конфліктних матеріалах, що передбачають різні точки зору, вони були представлені — і представлені рівноцінно.
Тобто буквально до кожного твердження, до кожної цитати або навіть епітета ("експерт", "фахівець", "відомий художник" тощо) давати чітку відповідь на можливе запитання від свого читача "Як доведеш?".
У такому випадку, погодьтеся, споживачеві контенту буде набагато легше зрозуміти, що перед ним — правдива або, принаймні, наближена до правди новина, а не відвертий фейк. І на основі цього будувати своє життя й вчинки.
Так, на мою думку, має працювати презумпція фейковості новин — розуміння того, що зараз поширити брехню, напівбрехню чи "майже" правду дуже легко, достатньо мати смартфон та інтернет.
Звісно, можна цього і не робити: не перевіряти й не відстежувати. І навіть у цьому я теж не бачу нічого поганого — до тих пір, поки читач/глядач не почне сприймати такі "новини" за чисту монету й вибудовувати своє життя на їхній основі.
Зрештою, ми всі читаємо комікси, дивимося фантастику чи слухаємо рекламу, розуміючи, що то може і, скоріш за все, неправда.
І нині, коли так просто обманювати тисячі й мільйони, саме автор має переконувати свого глядача або читача, що його повідомлення — це не комікс, не реклама і не фантастика.
