Воєнний стан не скасовує трудові права. Робота у святкові дні допускається лише з оформленням і оплатою; неоплачувана праця є незаконною.
Воєнний стан істотно змінив умови праці в Україні, зокрема й ставлення до святкових та неробочих днів. Для значної частини працівників новорічні й різдвяні свята в умовах війни перестали бути часом відпочинку. Робота триває безперервно, запроваджуються чергування, змінюються графіки, посилюється навантаження. Разом із тим сам факт дії воєнного стану не означає припинення дії трудового законодавства та не надає роботодавцю необмежених повноважень у сфері організації праці.
Правовий режим воєнного стану допускає тимчасове обмеження окремих прав і свобод, однак такі обмеження можуть встановлюватися виключно законом, мають бути пропорційними та обґрунтованими реальною необхідністю. Трудові відносини і під час війни залишаються правовими, а не договірними «за домовленістю» чи «з огляду на ситуацію». Отже, поширена теза про те, що в умовах війни можна ігнорувати вимоги трудового законодавства, не має жодного юридичного підґрунтя.
Залучення працівників до роботи у святкові та неробочі дні у період воєнного стану може мати об’єктивну потребу, особливо у сферах освіти, охорони здоров’я, органах влади, на об’єктах критичної інфраструктури. Проте навіть у таких випадках зберігається базовий правовий принцип, що робота у святковий день допускається лише за наявності належно оформленого рішення роботодавця та не може здійснюватися поза межами правового поля. Воєнний стан не трансформує трудову функцію працівника у безоплатне або «умовно добровільне» виконання обов’язків.
Особливої уваги потребує практика так званих «чергувань», яка набула масового характеру саме у воєнний період. Часто під цим формулюванням приховується фактичне виконання трудових обов’язків без видання наказу, без належного обліку робочого часу та без відповідної оплати. З юридичної точки зору вирішальним є не назва режиму роботи, а його зміст. Якщо працівник перебуває на робочому місці, виконує функціональні обов’язки або обмежений у можливості вільно розпоряджатися своїм часом, то такий період є робочим часом і підлягає оплаті. Воєнний стан не створює правових підстав для неоплачуваної праці.
Не менш поширеним є порушення правил оплати праці у святкові дні. Навіть в умовах війни роботодавець не набуває права оплачувати роботу у святковий день як звичайний робочий, відкладати виплату на невизначений строк або підміняти її абстрактними обіцянками «компенсації після стабілізації ситуації». Фінансові труднощі підприємства, установи чи організації не можуть перекладатися на працівника, оскільки оплата праці є гарантованим елементом трудових правовідносин.
Окремо слід відзначити практику морального та психологічного тиску, яка часто використовується замість правового обґрунтування. Посилання на війну, патріотизм чи «не на часі» не є юридичними аргументами та не можуть слугувати підставою для обмеження трудових прав. Повага до держави та участь у спільному спротиві не передбачають відмову від законних гарантій, а навпаки, підтверджують важливість їх дотримання навіть у надзвичайних умовах.
З огляду на це, працівник у період воєнного стану має право вимагати чіткого юридичного оформлення свого залучення до роботи у святкові дні, фіксувати фактичний час виконання обов’язків та наполягати на дотриманні встановлених законом гарантій оплати праці. Така поведінка не є проявом нелояльності чи конфліктності, а становить реалізацію законного права на працю в умовах правової держави.
Таким чином, війна змінює умови життя і роботи, але не скасовує дію закону. Навіть якщо святкові дні перестають бути вихідними, трудові права працівника залишаються чинними. Саме дотримання правових норм у період дії воєнного стану є запорукою правової визначеності, соціальної справедливості та стійкості держави в умовах випробувань.
