Без сумніву, податківці є найбільшими «споживачами» статті 228 ЦК України.
Посилання в актах перевірки на цю статтю дає їм можливість «обґрунтовувати» прийняття беззаконних податкових повідомлень-рішень у випадках, коли правоохоронні органи призначають п
Без сумніву, податківці є найбільшими «споживачами» статті 228 ЦК України. Посилання в актах перевірки на цю статтю дає їм можливість «обґрунтовувати» прийняття беззаконних податкових повідомлень-рішень у випадках, коли правоохоронні органи призначають перевірки в рамках розслідування кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених ст. ст. 205, 212 КК України. Податкова продовжує не помічати п. 86.9. ст. 86 ПК України, відповідно до якого у разі якщо грошове зобов’язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Але зараз не про це.
Приблизно до 2011 року, стандартний комплект «обґрунтувань» акту перевірки у справах за участю фіктивних фірм зводився до того, що договори з такими фірмами називались і фіктивними, і недійсними (з підстав недодержання вимог ст. 203 ЦК України), і нікчемними одночасно (!!!). У 2011 році податківці, нарешті, почали читати ЦК України, і до них дійшло (скоріше за все, не без допомоги судів), що визнавати фіктивність та недійсність (з підстав недодержання вимог ст. 203 ЦК України) правочинів є компетенцією суду, а не податкового інспектора. От і не лишалось їм, бідненьким, нічого, як тільки посилатись на ч.1 ст. 228 ЦК України, відповідно до якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. А відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК України, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, через що визнання такого правочину недійсним в судовому порядку не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Є у цієї статті і третя частина, зміст якої якраз і зводиться до того, що виконані сторонами нікчемні правочини мають визнаватись недійсними в судовому порядку. Однак, такими «дрібницями» податківці не переймаються, діючи за алгоритмом: «бачу в статті слово «нікчемний» – називаю угоду нікчемною на підставі цієї статті – приймаю податкове повідомлення-рішення». От і виходить, що на сьогодні стаття 228 ЦК України (точніше, її перша та друга частини) лишається останньою надією податківців на можливість продовжувати свою безкарну діяльність по штампуванню актів перевірки та податкових повідомлень-рішень у вищезазначеній категорії справ.
Однак, і цей «бастіон» дав першу «трішину». Я маю на увазі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.01.2012 року у справі № 2а-16638/11/2670 (№ рішення в ЄДРСР 21083492, http://reyestr.court.gov.ua/Review/21083492). В цьому рішенні є все – і юридична грамотність, і послідовність, і зрозумілість, і правильність визначення обставин, що мають значення для справи, і об’єктивна неупереджена оцінка цих обставин. Нижче наведу цитату з цього рішення:
« … В акті перевірки відповідач в обґрунтування своє позиції посилається на постанову слідчого з ОВС СВПМ ДПА у Кіровоградській області ОСОБА_4, від 09.08.2011 р. про проведення документальної перевірки, відповідно до якої у провадженні СВ ПМ ДПА у Кіровоградськівй області знаходиться кримінальна справа № 57-481 по обвинуваченню гр. ОСОБА_5 та гр. ОСОБА_6 у скоєнні злочинів передбачених ч. 3. ст. 27, ч. 2. ст. 28, ч. 2 ст.205, ч. З ст. 27, ч. З ст. 212 КК України за фактом фіктивного підприємництва за попередньою змовою групою осіб, вчиненого повторно, яке виражається в створенні суб'єктів підприємницької діяльності з ознаками фіктивності як ПІДПРИЄМСТВО 1, ПІДПРИЄМСТВО 2, з метою прикриття незаконної діяльності, в тому числі з умисного ухилення від сплати податків діючих суб'єктів господарювання, що призвело до фактичного ненадходження до бюджету коштів в особливо великих розмірах.
Вказує Відповідач також і постанову слідчого прокуратури Добровеличківського району Бугаєнко В.В. від 22 квітня 2011 року про порушення кримінальної справи та прийняття її до свого провадження відносно ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, за фактом фіктивного підприємництва, тобто створення суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб), а саме: ПІДПРИЄМСТВО 1, з метою прикриття незаконної діяльності, вчинене повторно, являючись організаторами злочинів, за попередньою змовою групою осіб, чим заподіяно велику матеріальну шкоду державі, за ознаками складу злочину, передбаченого ст.27 ч. З, ст.28 ч. 2, 4.2 ст.205 КК України та інформацію викладену в ній, зокрема щодо допитів свідків. Також в акті зазначено про наявність порушеної кримінальної справи за ознаками ст. 250 КК України відносно невстановлених осіб, які діяли від імені ПІДПРИЄМСТВО 2.
Проте, суд не погоджується з позицією Відповідача щодо нікчемності вищезазначених договорів на проведення робіт/надання послуг, за даних обставин, з огляду на наступне.
Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ст. 204 ЦКУ правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частиною другою ст. 215 ЦКУ недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до ст. 219, 220, 221, 224, 228 ЦКУ недійсними, зокрема, є правочини в разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину, недодержання сторонами вимоги про нотаріальне посвідчення договору, вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності в разі відсутності його схвалення батьками, усиновлювачем або опікуном, правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування в порядку ст. 71 ЦКУ, правочин, що порушує публічний порядок, тобто спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Також відповідно до ст. 234 ЦКУ фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним, а відповідно до ст. 207 ГКУ господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Аналізуючи наведені норми, суд дійшов висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення. Під час розгляду цієї справи судом встановлено, що укладені між позивачем та його контрагентами договори не віднесено законом до нікчемних, також відсутні судові рішення про визнання їх недійсними. Іншого відповідачем не доведено, хоча відповідно до ст. 71 КАСУ він як суб'єкт владних повноважень має довести суду правомірність свого рішення. Суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржувані у цій справі рішення, не міг керуватися лише припущеннями щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів, його позиція про те, що ці договори очевидно суперечать інтересам держави та суспільства, не підкріплена належними доказами.
Згідно з частиною 1 статті 67 Конституції України, кожен зобов’язаний сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, установлених законом. За змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України (далі ЦК), правочин спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 згаданої статті, є нікчемним. Як зазначено у частині 2 статті 215 ЦК, визнання судами нікчемних правочинів недійсними не вимагається. Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім пов’язаних з його недійсністю. Зокрема, відповідачем в ході судового розгляду справи не надано інформацію про наявність вироку у вищевказаних кримінальних справах відносно посадових осіб –контрагентів, які зазначені в Акті перевірки. Протокол допиту свідка не є допустимим доказом в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки згідно з положеннями ст.323 Кримінально –процесуального кодексу України суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. При цьому згідно ст.76 КАС України, пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі. Постанова про порушення кримінальної справи не є підставою для звільнення від доказування відповідно до ч.3. ст.72 КАС України, натомість, обов’язок доказування правомірності свого рішення покладений саме на відповідача, як на суб’єкта владних повноважень (ст.71 КАС України). Відповідно до ч. 4 ст. 72 КАС України лише вирок суду в кримінальній справі або постанова суду про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинено воно цією особою. Отже, виходячи з вищенаведеного, станом на час розгляду справи в судовому засіданні не було встановлено наявність умислу у позивача на укладення угод з контрагентами ПІДПРИЄМСТВО 1, ПІДПРИЄМСТВО 2, ПІДПРИЄМСТВО 3, спрямованих на ухилення від сплати податків. Крім того, Державною податковою інспекцією у Голосіївському районі м. Києва, відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України під час розгляду справи по суті, зворотнього, з посиланням на належні та допустимі докази, не наведено. Також, Акт перевірки не містить жодних посилань, з яких підстав Відповідач вважає угоди, здійснені позивачем, нікчемними правочинами, в чому саме, на думку відповідача, дані угоди порушують публічний порядок. Зокрема, в Акті перевірки відсутні посилання на ухиляння контрагентом позивача від сплати податків та зборів, визначення йому податкових зобов’язань, винесення вироків посадовим особам підприємств, або будь –які інші відомості, які можуть бути визначені як підстави та докази укладення угоди з метою, що порушує публічний порядок. Так, з матеріалів справи вбачається, що підприємства, по зазначеним господарським операціям видали позивачу податкові накладні.
Вартість отриманого позивачем товару сплачена в повному обсязі шляхом перерахування грошових коштів на банківські рахунки підприємств, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями та банківськими виписками. …».
З вищенаведени підстав податкове рішення-повідомлення судом було визнане протиправним та повністю скасоване.
Як на мене, не може бути ніяких сумнівів у законності прийнятого судом рішення. Лишається сподіватись, що правова позиція, сформована у даній справі, буде відображена і в інших подібних справах.
