Принцип «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet» та його вплив на практику правозастосування
Правові принципи та доктрини останнім часом посіли помітне місце в обґрунтуванні судових рішень. Ці правові засади, більшість яких походить ще з римського права, в сучасній Україні стали певним дороговказом у правозастосовчій діяльності судів. Не в останню чергу завдяки ним у судових рішеннях відчувається не лише буква, але й дух закону.
З часів моєї адвокатської практики мені пам’ятні окремі випадки судового формалізму, зумовлені догматичним тлумаченням деяких правових норм, очевидно, на шкоду принципам розумності та справедливості. Потрібно визнати, що на сьогодні ситуація докорінно змінилася, у тому числі завдяки активному використанню судами принципів та доктрин приватного права в мотивуванні своїх рішень.
Говорячи про принципи та доктрини в судовій практиці, варто одразу звернути увагу, що в судових рішеннях окрім них згадуються також правові аксіоми та максими, причому одні й ті самі вислови можуть позначатися будь-яким з цих понять. Спробуємо розібратися, у чому полягає різниця між ними.
Отже, максима – короткий, стислий вислів, що відображає загальновизнане правове правило.
Аксіома – положення, яке сприймається як очевидна істина, що не потребує доведення і відображає загальноприйнятий зміст права.
Принцип – ідея, що лежить в основі правового регулювання.
Доктрина – сукупність принципів та теоретичних положень, які є основою для тлумачення, розвитку або застосування норм права.
Як свідчить правова наука і практика правозастосування, одне й те саме положення чи постулат може розглядатися і як максима (влучний вислів), і як аксіома (цілком очевидне твердження), і як принцип (ключова ідея), і як доктрина (сукупність ідеї та наукових і практичних її розробок).
Яскравим прикладом правової максими, яка із розвитком правової науки та практики перетворилася на важливий принцип права і має підстави претендувати на статус доктрини є «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet» – «Ніхто не може передати більше прав, ніж має сам».
Сам вислів «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet» та його змістовне наповнення у буквальному розумінні є правовою максимою, що коротко і влучно відображає зміст відповідного правила. Водночас, враховуючи, що це правило є очевидним і не вимагає спеціального доведення, ця максима часто розглядається як аксіома.
Правило «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», за яким будь-який відчужувач повинен мати необхідний обсяг правомочностей, може бути віднесено до загальних засад правозастосування і позначається у практиці українських судів як «загальновизнаний принцип приватного права».
І, нарешті, як системна єдність, що утворюється зазначеним принципом, правовими приписами, санкціонованими державою з метою його унормування, науковими роботами, в яких цей принцип знайшов свій розвиток, а також актами правозастосування, що впливають на подальше формування практики, «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet» може розглядатися як правова доктрина.
Історичний розвиток
Наведене вище формулювання «Nemo plus iuris…» первинно належить римському юристу Гнею Доміцію Ульпіану (170 – 228 р.р. н.е.), який сформулював його у 46-й книзі коментарів до едикту претора.
В подальшому зазначене положення знайшло своє закріплення у відомих дигестах візантійського імператора Юстиніана І – зводі систематизованих (кодифікованих) напрацювань римських юристів, зокрема Ульпіана, що мали силу закону у Східній Римській імперії (Візантії).
Починаючи з ХІ ст. у Західній Європі відроджується інтерес до римського права, центром вивчення якого стає Болонський університет. Відомий правник тих часів Ірнерій заснував так звану Болонську школу права, яка стала центром вивчення та викладання Corpus Juris Civilis (Зводу цивільного права) Юстиніана, частиною якого були згадані вище дигести. Правило «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet» приймалося прихильниками зазначеної школи як аксіома, тобто беззастережно, у зв’язку з чим впродовж досить тривалого часу воно не зазнавало суттєвих модифікацій.
В епоху Середньовіччя та Відродження принцип «Nemo plus iuris…» широко застосовувався під час вирішення спорів про передачу майна, проте інколи в пом’якшеному вигляді. Так, збільшення кількості та обсягів торгових операцій спровокувало появу та стрімкий розвиток торгових звичаїв, які почали досить суттєво впливати на правозастосування. Не будучи систематизованими, вони, тим не менш, часто захищали інтереси добросовісного набувача, особливо якщо те чи інше майно продавалося відкрито.
Разом з тим, юридичне оформлення інституту добросовісного набуття розтягнулося на кілька століть.
Історики зазначають, що у ХVІІ ст., наприклад, в Англії мали місце випадки захисту судами прав добросовісних набувачів майна у справах про шахрайство тощо. В подальшому така практика закріпилася.
Взагалі в країнах англосаксонського права поширення набув близький до «Nemo plus iuris…» принцип «Nemo dat quod non habet» – «Ніхто не може дати те, чого не має». Інакше це правило формулюється так: покупець не може мати кращого титулу, ніж продавець (англ. «purchaser can have no better title than the seller»).
З урахуванням інституту добросовісного набуття, у Великій Британії цей принцип не застосовувався як абсолютний. Приміром, у справі «Henderson & Co проти Williams» (1895) була сформульована така позиція: «коли одна з двох невинних осіб має постраждати від шахрайства третьої особи, постраждає той, хто своєю необережністю дозволив такій третій особі вчинити шахрайство». В подальшому суди неодноразово посилалися на неї, вирішуючи подібні справи, як-от у справі «Farquharson Bros. & Co. v. King & Co.» (1902), коли суд надавав оцінку вибуттю товару з володіння компанії шахрайським шляхом з вини її представника із одночасним набуттям іншою особою. Враховуючи добросовісну поведінку набувача, суд дійшов висновку про пріоритетний захист саме його інтересів.
Правове регулювання у Сполучених Штатах Америки, які наслідували англосаксонську систему права, також зазнало впливу принципу «Nemo dat quod non habet» із застереженнями щодо добросовісності (див., приміром, ст. 2-403 Єдиного комерційного кодексу США).
Аналогічно був пом’якшений принцип «Nemo plus iuris…» в країнах континентального права. Наприклад, згідно з § 933 Німецького цивільного уложення (розроблено у ХІХ ст., видання 1900 року) якщо відчужена річ не належала відчужувачу, набувач стає її власником із передачею йому речі за винятком випадку, коли він діяв недобросовісно.
Досвід ЄСПЛ
У практиці Європейського суду з прав людини принцип «Nemo plus iuris…» простежується опосередковано, через застосування статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Пояснюється це тим, що до компетенції Європейського суду з прав людини належать спори з приводу дотримання державами-підписантами Конвенції закріплених нею прав, натомість приватноправові спори юрисдикцією цього суду не охоплюються.
Певні паралелі із застосуванням принципу «Nemo plus iuris…», зокрема винятків до нього, можна провести у рішенні ЄСПЛ від 05.01.2000 у справі «Beyeler v. Italy». Суть спору: у 1977 році громадянин Італії продав картину пензля Ван Гога громадянину Швейцарії за 6 млн лір, але Міністерство культури Італії, маючи переважне право на придбання твору, визнаного культурною цінністю, та не реалізувавши цього права, впродовж 10 років не давало дозволу на вивезення картини за межі Італії. У 1988 році покупець продав картину за 8,5 млн доларів США музею Пеггі Гугенхайм у Венеції. Отримавши інформацію про укладення договору, Міністерство культури примусово відчужило картину на користь держави, сплативши за неї 600 млн лір, тобто ціну 1977 року, посилаючись на неналежне повідомлення про продаж, внаслідок чого міністерство не мало можливості реалізувати своє право у 1977 році. Італійські суди, розглядаючи спори щодо права власності на картину, фактично застосували принцип «Nemo plus iuris…», визнавши швейцарського покупця таким, що не набув права власності на картину, а отже не мав права її відчужувати.
ЄСПЛ, натомість, визнав порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, вказавши, що тривала бюрократична процедура та недостатня грошова компенсація порушили баланс між інтересами держави та правами добросовісного набувача.
Таким чином, якщо національні суди зосередили увагу на обсязі прав заявника та його правомочності відчужувати спірний об’єкт, то ЄСПЛ зосередився на несправедливості несприятливих наслідків, які настали для заявника.
Вплив на нормотворчість та правозастосування в Україні
В Україні вплив принципу «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet» очевидно простежується у формулюваннях ст.ст. 328-330, 387-388 ЦК України.
Що стосується судової практики, опосередкований вплив цього принципу на аргументацію судових рішень має досить давню історію. Водночас найбільш давнє пряме згадування його в тексті судового рішення, зафіксоване в Єдиному державному реєстрі судових рішень, зустрічаємо у рішенні Господарського суду Харківської області від 07.08.2018 у справі № 922/823/18, де за його допомогою обґрунтована неможливість переходу до особи права постійного користування земельною ділянкою від попереднього власника розташованого на ній майна, з огляду на те, що такий попередній власник, маючи право власності на розташоване не земельній ділянці нерухоме майно, не мав юридично оформленого права на саму ділянку.
Якщо розглядати застосування принципу «Nemo plus iuris …» у практиці Верховного Суду, можна виділити деякі позиції:
1) постанова ВС від 23.07.2024 у справі № 757/56433/19-ц: «законодавцем передбачено можливість відступлення первісним кредитором новому кредитору як повного обсягу прав та обов’язків, належних йому на момент відступлення (універсальне правонаступництво), так і можливість відступлення прав лише у певній частині, що обумовлюється сторонами в договорі відступлення права вимоги (сингулярне правонаступництво). Оцінюючи обсяг переданих прав, суд враховує загальновизнаний принцип приватного права «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що «ніхто не може передати більше прав, ніж має сам». Отже, відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав, тому, під час розгляду заяв/клопотань про заміну кредитора правонаступником, судам необхідно з’ясовувати обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора та чи існують ці права на момент переходу (на момент підписання договору цесії (відступлення права вимоги))».
Аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 31/160(29/170(6/77-5/100); від 19.02.2025 у справі № 922/3921/21 (922/4727/21);
2) постанова ВС від 04.12.2018 у справі № 31/160(29/170(6/77-5/100): «предметом розгляду в даній справі є питання заміни кредитора у справі про банкрутство його правонаступником. Для правильного вирішення даного питання слід встановити чи були визнані кредиторські вимоги правопопередника та в якому розмірі, а також обсяг переданих правонаступнику прав вимоги до банкрута. При цьому, оцінюючи обсяг переданих прав, суд враховує загальновизнаний принцип приватного права «nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам»;
3) постанова ВС від 17.07.2024 у справі № 918/791/23: «Організація як власник майнового комплексу на підставі рішення виконавчого комітету Сільради «Про оформлення права власності на об’єкт нерухомого майна, що перебуває у власності юридичної особи» від 27.07.2006 № 46 за положенням ч. 1 ст. 319 ЦК України володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Тому вона має право відчужити належне їй на праві власності майно Товариству, однак ніхто не може передати більше прав, ніж має сам (nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet). Таким чином, звертаючись до суду з позовом, Сільраді необхідно розмежовувати майно, яке могло бути предметом продажу на законних підставах, та інше майно (у тому числі самочинно побудоване / гідротехнічні споруди)»;
4) постанова ВС від 14.06.2023 у справі № 916/1714/22: «К. як постійний землекористувач, наділений правомочностями щодо володіння та користування земельною ділянкою, водночас правом розпоряджатися такою земельною ділянкою, у тому числі надавати її в користування третім особам, наділений орган, уповноважений державою на здійснення відповідних функцій. Отже, К. не наділено повноваженнями на передачу в тимчасове користування земельної ділянки під водним об’єктом. Так само до повноважень цього органу не віднесено й право на надання дозволу щодо добування (вилову) риби та водних безхребетних. При цьому оцінюючи обсяг переданих прав, слід було врахувати загальновизнаний принцип приватного права «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам»;
5) постанова ВС від 17.08.2023 у справі № 910/4918/21: «ТОВ «Т.» не має статусу сторони чи учасника у справі … про банкрутство ТОВ «В.», права скаржника оскаржуваною ухвалою … не порушено, а рішення стосовно його прав та (або) обов’язків судом не приймалось, відповідно ТОВ «Т.» не набуло процесуальних прав на апеляційне оскарження прийнятих у даній справі процесуальних документів. Оцінюючи обсяг переданих прав у цьому випадку, слід врахувати загальновизнаний принцип приватного права «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», який означає, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам. Оскільки ТОВ «Т.» не набуло права на апеляційне оскарження ухвали … про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для заміни скаржника за апеляційною скаргою з ТОВ «Т.» на правонаступника ТОВ «Ю.»» (приклад застосування принципу «Nemo plus iuris …» для тлумачення норм не матеріального, а процесуального права).
Якщо говорити про власний досвід, як учасник господарської справи я застосовував принцип «Nemo plus iuris…» під час обґрунтування позиції шляхом доведення від зворотного. Так, предметом розгляду у справі було питання наявності у державного підприємства права постійного користування земельною ділянкою з огляду на відсутність запису про реєстрацію відповідного акта в книзі реєстрації. Водночас у цій же книзі були наявними пізніші за часом записи про вилучення з користування підприємства частин цієї земельної ділянки для різних потреб. Це (в сукупності з іншими доказами) вказує на попереднє виділення державному підприємству земельної ділянки, оскільки неможливо вилучити з користування те, що не було попередньо у користування надано. Така позиція кореспондується з принципом «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet», оскільки судження «Ніхто не може передати більше прав, ніж має сам» шляхом коректного з точки зору формальної логіки обернення трансформується у «Якщо особа може передати певні права, вона має ці права».
Радше підсумок, ніж висновок
Принцип «Nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet» («Ніхто не може передати більше прав, ніж має сам») посідає помітне місце в системі принципів приватного права та має суттєвий вплив на правозастосування, у тому числі в Україні. Він встановлює межі для визначення обсягу прав, що можуть бути передані від однієї особи до іншої, обмежуючи їх, з одного боку, обсягом прав відчужувача (правопопередника), а з іншого – допускаючи винятки, зумовлені впливом іншого фундаментального принципу – добросовісності. Застосування принципу «Nemo plus iuris…» в судовій практиці сприяє гармонізації букви та духу закону і позитивно позначається на справедливості судових рішень.
