Про життя

Два місяці тому я прийняла рішення долучитись до Команди #СомнениеChallenge2.0., щоб підготуватись до Київського марафону та пробігти свої перші 10 кілометрів.

Викликами було усе: підійматись двічі на тиждень о 6 ранку, щоб доїхати на Олімпійський та тренуватись з 7-ої ранку, а в неділю - зранку на ВДНГ.

Змінити графік, звички, терпіти незручності, а іноді навіть біль. Змінитись. Звикнути. Радіти. Насолоджуватись. Бігти. І це магія. Те, що відбувається поступово із тілом та нервами. Так, так, саме з нервами, оскільки робота виснажує, спустошує та іноді розтрощує. Біг стає медитацію.

Але справжньою магією виявилась ідея благодійності. Я поділилась з командою своїм особистим викликом: «А давайте зберемо кошти?».

І з цього почалось моє інше життя.

Публічний збір коштів це виклик.

По-перше, тому що про це потрібно говорити та писати. Просити. Пояснювати. Радіти, коли допомагають. Сумувати, коли відвертаються. І все одно говорити. Писати. Піаритись, як сказав мені дехто. Але я не для себе. Для них. Єдине, що не пояснила. Бо коли ось так, то який сенс пояснювати? Треба йти далі. 

У нас дуже великий брак довіри. Брак довіри до всього: до органів влади, до змін, до відчуттів, до болю та закликах допомогти. Брак довіри один до одного. І в цьому ми живемо щодня, а хтось тільки намагається жити, оскільки змушений боротись за кожен подих.

Зазвичай всі перелистують сторінки про допомогу, тому що ми звичайні люди. Ми не хочемо бачити біль, страждання, відчувати бідність та лиха. І це нормально. Ми живі. Ми – люди.

Коли люди чують про благодійність, людям здається, що потрібно віддати все і припинити спосіб життя, який ведеш. Здається, що або все або нічого. Але це не так.

І саме про це потрібно говорити.

Благодійність – це допомога в межах можливостей.

Це не вимога змінювати спосіб життя.

Це не докір чи претензія тому, на що ми витрачаємо кошти. Свої. Власні. Зароблені. Ось це потрібно розуміти. Ніхто не звинувачує людей в тому, що вони живуть так, як вони звикли. Вони мають на це право. Точніше, не так. Я не звинувачую в цьому людей.

Допомагати – це крок. Мистецтво маленьких кроків у великій справі.

Це коли в радість. Коли не виснажує.

Я знаю це відчуття, коли думаєш, що зараз хтось допоможе повністю.

Здається, що всім не допоможеш і навіщо робити трошки.

Але ось це трошки має значення. 

Вчора ми відвідували інститут Амосова та діток, яким допомагали. Загалом ми зібрали на закупівлю оклюдерів більше 260 тисяч гривень, яких вистачило на імпланти для 4 діток.

Я плакала. Цю зустріч я не можу забути. Плакала, коли обіймалась із мамою дівчинки, яка не могла вимовити ані слова та рюмцала, як і я. Плакала, тому що здорова. Плакала, бо маю сили. Плакала, тому що побачила диво. Ми з вами його зробили власними руками. І я за це вдячна. Вдячна всім.

Дуже сильно вдячна. Без вас нічого. Без вас не вийшло б.  

Зараз ми продовжуємо збір для п’ятої дитини. І я не закликаю Вас змінювати звичний спосіб життя. Я прошу допомагати в можливий спосіб. Тепер я знаю, що це реально.

https://ubb.org.ua/uk/project/2592/

P.S. І, так. Свої перші 10 кілометрів я пробігла. 

Бігаю. Раджу бігати. Буду бігати.