Добровільність vs обов’язковість медіації

Визначаючи способи врегулювання правових конфліктів Х. Бесемер писав, що альтернативою нав’язаного врегулювання правового конфлікту є вільно прийняті або самостійно розроблені рішення. Саме це пропонує модель переговорів, іншими словами – медіація.

Як і будь-який інший вид діяльності, медіація не може бути ефективною без наявності та виконання певних принципів, які визначають основні стандарти організації та проведення процедури вирішення спорів за участі медіатора. Зупинимося на принципі добровільності.

Добровільність в медіації означає, що сторони конфлікту мають право самостійно, з власної волі погодитися на проведення медіації; можуть в будь-який момент припинити свою участь в цій процедурі; можуть обирати того медіатора, якому вони довіряють тощо.

Варто додати, що принцип добровільності також діє і відносно медіатора: він має право погодитися проводити медіацію із конкретними особами, або відмовитися від її проведення з будь-яких причин; може припинити проведення процедури тощо.

Чи може медіатор проводити медіацію, якщо відчуває неприязнь до однієї із сторін конфлікту?

Однозначної відповіді на питання не має.

Медіатор, який проводить переговори повинен бути нейтральним, безстороннім і неупередженим по відношенню до самого конфлікту і до його сторін. Однак медіатор є живою людиною, а не роботом: він може симпатизувати одній стороні конфлікту і відчувати відразу до другої; може відчувати сильні душевні хвилювання щодо самої конфліктної ситуації.

То що ж робити?

Одні медіатори ретельно себе налаштовують на проведення переговорів, а інші – просто відмовляються від проведення медіації.

Головне пам’ятати, що основним завданням медіатора є забезпечення ефективного процесу. І, якщо він не може це забезпечити, то ж і не варто розпочинати.

Внутрішня і зовнішня добровільність.

В практиці медіації можна розрізнити два види добровільності: внутрішню і зовнішню.

Внутрішня добровільність полягає в тому, що сторони/сторона конфлікту мають внутрішнє бажання вирішити конфлікту ситуацію і погоджуються взяти участь у медіації.

Зовнішня добровільність означає, що сторони/сторона конфлікту погодилися взяти участь у медіації, але не мають внутрішнього бажання врегулювати конфліктну ситуацію. Наприклад: «Піду подивлюся, що воно буде…», або «Піду послухаю, можливо дізнаюся якісь факти, які знадобляться в суді…». Тобто, і на ціпку ніхто не привів людину на медіацію, і врегульовувати конфлікт вона не має бажання. Тут варто акцентувати, що зовнішня добровільність в процесі переговорів може трансформуватися на внутрішню.

Добровільно чи обов’язково?

До ВРУ подано новий законопроект «Про діяльність у сфері медіації» №10425. Стаття 4 зазначеного законопроекту перераховує принципи медіації і на перше місце виносить принцип обов’язковості. А в наступні статті визначено, що участь у медіації як способі досудового врегулювання спору є обов’язковою у передбачених законом випадках.

Думаю, багато юристів полюбляють такі відсилочні норми («у передбачених законом випадках»): Яких випадках? Якими законами передбачено ці випадки?...

В той же час ст.28 цього ж законопроекту визначає права сторін медіації, серед яких є право брати участь у її проведенні.

Здається, що розробники самі заплутались у тому обов’язково чи добровільно сторони конфлікту (спору) беруть участь у медіації.

А тепер зверніть увагу на Директиву №2008/52/ЄС Європейського парламенту і Ради про деякі аспекти посередництва (медіації) в цивільних та комерційних справах. В ній зазначено, що посередництво повинно бути добровільним процесом у тому сенсі, що сторони самі є відповідальними за процес і можуть організовувати його так, як вони бажають, а також припинити його в будь-який час.

«Вам обов’язково потрібно домовитися!»

То ж питань щодо запровадження обов’язкової медіації багато. Чи можна змусити сторін, які налаштовані на запеклу боротьбу, домовитися? Чи не стане обов’язкова медіація лише затягуванням часу у вирішенні конфлікту (спору)?