Як нам московитські унти викинути з центру столиці?

Живемо ми з вами, друзі, у надзвичайно складний, відповідальний для нашої країни час. З усіх закутків і закордонів повилазила і повзе на замор нашої незалежної, суверенної держави всяка погань та відверта сволота, котра порозбігалася було в часи останнього бурхливого Майдану, рішучого виступу об’єднаних демократичних сил проти банди Януковича і всього українофобства. Стало відомо, що нинішній глава держави активно «начиняє» свій апарат чиновниками колишньої адміністрації президента Януковича, в тому числі тими, які відповідно до чинного законодавства про люстрацію влади не мають права займати ті пости, на яких їх щойно підсадили. Це окрім того, що командну верхівку в урядовому кварталі заселяють такими українофобами, як нова голова Держкіно, котра, образно кажучи, ще недавно з мітлою бігала по Запоріжжю за кінофільмом з безсмертним Героєм нашим Симоном Петлюрою. Мурашка проти велета…

Іншими словами, підлий і україножерний реванш дрімучих москвофілів на марші. Але це не означає, що нам потрібно складати руки і здаватися на милість новим муравйовцям, котрі явно захоплюють Київ і командні висоти держави. Нам своє робити – будувати українську Україну. А будуть здавати державу ворогам – візьмемось до зброї. Так велить Конституція України.

У руслі цих супротивних дій, я отримав цими днями листа від колишнього народного депутата України кількох скликань Юрія Васильовича Гнаткевича. Дивіться, шо він пише: «Шановний пане Олександре! Для орієнтації: Київська Комісія з найменувань включила до порядку денного свого наступного засідання питання про пропозицію Інституту археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського щодо перейменування скверу Чкалова на сквер Чикаленка».

Великий український патріот, фундатор нашої національної газетної журнлістики, публіцистики, кульутри, меценат, поміщик, який всю свою маєтність аоклав на утвердження нашої молодої держави на початку двадцятого століття Євген Чикаленко.

Колись уже навіть давно, одразу після того, як 8 грудня 2014 року група національно-демократичної молоді від ВО «Свобода» завалили ненависний пам’ятник московітському сифілітику Лєніну-Бланку на бульварі Шевченка, навпроти Бессарабського ринку, я написав про те, що це місце по-праву повинно тепер належати Великому Українцю – Євгенію Харламповичу ЧИКАЛЕНКУ. Людині, яка все своє чимале багатство в часиросійської імперії поклав на те, щоб видавати першу в Україні україномовну газету, написав і видав 500-тисячним накладом підручник хлібороба, який став другим Кобзарем: старші віком селяни навчилися з нього хазяювати на землі, а дрібнота гречкосіїв – грамоти. Стимулював випуском за власний кошт статей і книжок з української історії. Фактично за свій скарб утримував ряд українських письменників і поетів, серед яких був Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Борис Грінченко, Сергій Єфремов і цілий ряд інших. Зближав і поєднував дві частини України, будуючи великий гуртожиток для студентів зі східних регіонів нашої майбутньої держави у Львові, затративши на те величезну по тій порі суму накладів – 25 тисяч рублів. Фінансував поїздку Миколи Віталійовича Лисенка та Михайла Коцюбинського по Західній Україні, які перебувала тоді за кордоном у часи підготовки до ювілею композитора, що повсюдно виливалося у грандіозні мітинги-братання роз’єднаних урядовими межами українців.

Одне слово, Євген Харлампійович це, напевне, єдина у світовій практиці людина, яка все до останку своє і родини багатство поклала на вівтар розвитку української мови, культури свого рідного народу. Чикаленко разом із дружиною Юлією Миколаївною дуже важко закінчували свій земний шлях. Виметені наступом московщини, більшовиків з України, вони певний час поневірялися без єдиного гроша по Європі, голодаючи, хворіючи, аж поки не переїхали до містечка Подєбра́ди, на березі річки Ельби, за 50 кілометрів від Праги, де мудрий чеський Президент Томаш Масарик, великий українолюб, за державний кошт обладнав декілька навчальних центрів для вояків УНР. Євген Харлампійович отримав там посаду, яка дорівнювала ставці доцента. Він займався випуском словників, що було його давнім хобі.

Історичне значення Є. Чикаленка полягає в тому, що він, як ніхто і ніколи так безмежно любив свою Україну, свій рідний український народ, що для його освіти, розвитку національної культури не пошкодував нічого із власного велечизного майна – ні земель, ні фільварків, ні ферм і стаєнь із кіньми, млинів, токів, зариблених ставків. Коли, до прикладу, в редакції газети «Рада», яку повністю фінансував, закінчувалися кошти, їхав із Києва у рідні краї і продавав щось з власної маєтності. Обихідки віддавав за борги газети…

Звичайно, що такий Чикаленко-українець ворог усім нинішнім безмозким правителям, котрі усе своє життя-буття на високих постах будують у протилежному звороті – якнайбільше вкрасти з державного котла, приховати те все в офшорах, потратити на маєтність за кордоном, на благо рідної сім’ї й родини. Найбільше вони ненавидять лозунг Чикаленка, який звучить для них відверто вороже: «Україну треба любити не до глибини душі, а до глибини своїх кишень…»

Звісно, що для цих недолугих вождів і вождиків поставити у Києві пам’ятник великому меценату, письменнику і публіцисту Євгену Чикаленко все одно, що ніж у серце. І вони, звісно ж, противляться цьому. Єдиним у мене союзником у цій справі є людина гарячого серця Юрій Васильович Гнаткевич та група його друзів-ентузіастів, котрі створили Просвітницький центр імені Євгена Чикаленка. Вони, як і я, роками борються за те, щоб ім’я великого українського патріота ввести в топоніміку Києва. І практично на всіх рівнях цьому йде відчайдушний спротив. Дивина та й годі: чиновники столичної міськадміністрації не знаходять місця для пам’ятника великому українському патріоту на мапі столиці, не відшукують можливості його іменем назвати будь-який сквер, вулицю, площу, станцію метро. Проти кожної нової ідеї активісті Просвітницького центру Є. Чикаленка споруджуються справжні барикади, форпости, цілі бастіони. І за всім цим знаходиться недремна рука Кремля, їхніх послушників - київських українофобів.

Юрій Гнаткевич з серцем каже: "І навіщо ця сталінська вата у теплих московитських унтах у центрі красеня Києва? Що вона тут забула? Про що вона має нагадувати нам? За що її шанувати киянам? Це ж вірний сокол Сталіна, який всяко розхвалював внутрішню політику вусатого вождя, в тому числі й щодо винищення під час Голодомору українців..."

Нині, як бачите, є новий проект. І справді, навіщо нам сквер Чкалова в українській столиці? Цей справді вельми справедливо: нехай «вірний сокіл Сталіна» летить до своєї рідної Московії, з Україною його ніколи й нічого не ріднило і не пов’язує нині. Тим паче, що любимчик вусатого україножера входив до складу осіб, які підлягають декомунізації. До того ж відомо, що син Валерія Чкалова, полковник ВПС РФ (також покійний уже) стверджував, що його батька знищили за те, що він буцімто «мав великий вплив на товариша Сталіна». Зрозуміло, що одного поля були вони ягоди, і такі, котрі не потрібні у Києві. Навіть на згадку…

Дай Бог, щоб над столичною Комісією з найменувань у пору прийняття рішення по Євгену Чикаленку нарешті «осіяла» мудрість, а не жлобство і черговий прояв московського мракобісся.