Сьогодні уже в сороковий раз заходить у вогнистих чорнобривцях цей день – 6 вересня і я сороковий раз поспіль хвилююся: які такі благосні і теплі слова віднайти, розшукати їх у нашій солов’їній мові, щоб привселюдно виголосити притчу про доброго побратима і яскравого журналіста, далеко не рядового фахівця словесного нашого ремесла Святослава Крещука. Позаяк прямодушний волинянин Славко, як ніхто інший, заслуговує на неї.
Напередодні нового навчального року далекого-далекого вже 1979-го, волею долі нас удвох поселили в одній кімнаті гуртожитку для дворічного навчання із здобуттям ще однієї вищої журналістської освіти на стаціонарі київської «бурси». І я завжди дякуватиму Богу, що він подарував мені особливо мудрого, модерного друга, людину неперевершено потужних людських якостей. Котру поважали і любили всі. А я в одну мить став біля нього найближче.
Святослав приїхав до столиці у ранг слухача навчальних дисциплін з посади головного редактора Волинської обласної газети. Дуже цікавого і неординарного видання. Волиняни, з краю заквітчаних льонів і ожин, треба віддати належне їм, взагалі ж бо завжди славилися своїми цікавими і оригінальними газетами. На чолі головного обласного видання у Луцьку стояв тоді такий відомий журналістський вовк як Полікарп Гервасійович Шафета. Журналіст і письменник. А Славко, у своїх тридцять років, був другою після Шафети знаною журналістською особистістю. А, можливо, і першою, якщо врахувати ту важливу прикмету, що до добродушного, простосердого і розсміяного Крещука, надзвичайно горнулися всі, тому був він, можливо, й першою міжлюдською особистістю.
На все життя запам’яталося, як Святослав Васильович із Києва мирив у Луцьку двох великих українських поетів Петра Маха і Олександра Богачука. Були вони майже однолітками, ледве не вдвоє старші за Славка, щиро від Бога обдарованими поетами. Їхні пісні співала вся Україна. Хто жив у ті часи, либонь, та й пізніше, пам’ятає незабутні мрійливі «Ожини» Петра Маха, які звучали з кожного вікна, або ж «Троянди на пероні» Олександра Богачука, котрі співали на кожній оказії.
Приміром, Петро Петрович напише:
Бродить нині туман за моїми плечима, А я прагну води, я спішу на ріку… Скільки лиха стерпів і наруги отримав, Але підлим ніколи не був на віку!
Богачук, як продовжить це правдомовне зізнання колеги своїми гострими й пекучими строфами, вся Волинь стає зі сміху дибки. Іншого разу вже Петро Мах саркастично доточить поетичний ряд Богачука. Просто два таланти-самородки щиро заздрили один одному у творчості і публічно раз по раз брали один одного на кпини. А мировим суддею у них завжди виступав мудрий і дотепний Святослав Крещук. Як же ж він за них переживав! Замало не до сліз...
Буваючи у Києві, завжди навідувався до мого товариша, у наш гуртожиток уже тоді вельми знаний співак з Волині Василь Зінкевич. З усього було видно, що в Луцьку колишній редактор обласної молодіжної газети, а згодом мій колега по гуртожитку, був своєрідним творчим магнітом. Милою, добродушною людиною до якої тягнулися, горнулися всі. З ним завжди поспішали поділитися люди творчими планами, отримати підтримку перед якоюсь оказією чи здобутком.
Зовні Святослав не виглядав показною, імпозантною особистістю, фактурним чоловіком. Був він худорлявим з вигляду аж начебто хлопчиною, з меткими, розумними очима за примітними роговими окулярами, з привабливим і добродушним поглядом. М’який у повадках та висловах і лагідний у звичках. Такий ніколи й нікого не підведе, не образить. Але найяскравішою прикметою Святослава Васильовича була, напевне, його творча вдача. По-праву вважався справжнім чаклуном пошуку факту, майстерної обробки його, подачі на газетній полосі.
Крещук до безмежності любив свій рідний край – квітучу і співучу Волинь. Пригадую, що на навчання привіз із собою цілий талмуд завдань самому собі на період навчання. Врізалося у пам’ять, що одним із першим там значилося – «написати про історію станції Пост Волинський» на під’їзді до залізничного вокзалу. З часом він такі перли порозкопував, що сам потім не знав, як це все подати у колишній партійних виданнях. Адже історія навіть того «околотка» була написана кров’ю Українських Січових Стрільців, воїнів Галицької Армії, які звільняли Київ від московської зарази. А на дворі ж стояла льодяна пора... радянської влади...
Якось Славко проснувся вранці, почав прасувати штани і сорочку, одягатися.
-Ти ж куди? – запитую з-під ковдри. – У нас нині за розкладом день самопідготовки. Можна довше поспати, щось почитати. В бібліотеку сходити...
Він загадково посміхається:
-А я їду на холодокомбінат… по морозиво. От напишу статтю звідтіля, все зрозумієш.
За кілька діб я й справді уже з насолодою читав про… римського цісаря Нерона. Буцімто, цей вельможа, знаний, як любитель різноманітних "гостроваганцій" тримав при своєму дворі чоту бігунів, єдиним завданням яких було збирання у горах снігу, і блискавична його доставка на кухню Нерона. Сніг кухарі заправляли овочевими соками, медами і подавали до столу високих гостей…
Святослав, зауважу, полюбляв ось такі оригінальні, нікому невідомі «затравки» до своїх цікавих матеріалів. Вишукував їх у бібліотеках, старовинних виданнях. Як далі не прочитаєш про те, а хто ж і коли винайшов справжнє сучасне морозиво?
Чомусь він таким назавжди і запам’ятався: сидить на своєму ліжку і читає мені, розмахуючи руками у такт словам черговий свій блискотливий матеріал, який має відправляти до Луцька чи в котресь із київських видань. (Дуже часто друкувався Славко в газеті, яка виходила на закордон для української діаспори «Вісті з України).
В усіх його творах були добірні, шліфовані слова, гладкий і милозвучний ритм. І хоч була це орнаментальна проза, одначе звучала під стать поезії. М’яка, небесного рівня романтика зашита в стиль викладу автентичних публікацій, переплетена з історичними фактами, розповідями про сучасників. Його тексти завжди мали незрівнянно багаточисельну аудиторію.
Ох, Святославе, друже мій милий, як же ж ти вправно володів пером! Я багато чому навчився у тебе, брате. І, насамперед, серйозного ставлення до його величності Слова!
Святослав умів так філігранно віднайти в буднях життя факт, віртуозно обточити його і подати на полосі, що це запам’ятовувалося назавжди. Ось, приміром, видана ним бувальщина, озаглавлена «Як Петро Мах женив Тарапуньку», десятиліттями вже відома на Волині, вряди-годи повторно друкується в різних виданнях, як зразок високодостойної журналістики. А Тарапунька, розповідають, лише ступав до Луцька, шукав Святослава Васильовича Крещука, щоб його підбадьорити… сітром. Постійно дякуючи за славу, котру він створив йому своєю давньою і чудовою публікацією.
Ось на цьому знімку, який пропоную вам, друзі, і зафіксовано той момент, коли великий артист прибув на Волинь. "Обідати, - сказав, - йдемо тільки з Святославом..." Журналіст явно його покорив… Крещук був чудовим співбесідником. І за чаркою, і без неї...
Тринадцять літ уже немає Славка Крещука, а спитайте будь-якого з культурних, освічених, інтелігентних волинян про такого мудрого чоловіка, одразу вам скажуть: це був журналіст від Бога, неперевершений майстер влучного образу, точної передачі думок і співпереживань. Можете зараз і не повірити мені, але їй-право, це правда, що в багатьох журналістських колективах Волині нині, 6 вересня, у перший тиждень осені святкують день народження неповторного журналіста і блискучого поета Святослава Васильовича Крещука. Світла пам'ять тобі, бояне!
Думаю, що час підтвердив важливу істину: подібного творця таких блискучих оповідей, замальовок, репортажів волинський трудовий край ніколи не знав. Промениста і неповторна творчість журналіста й поета Святослава Крещука вже давно заслуговує на те, щоб тамтешня журналістська організація заснувала обласну премію для творчих людей імені Святослава Крещука. Він цього заслужив…
***
На фото: у центрі Луцька (зліва направо) – поет-пісняр Петро Мах, його колега поет Дмитро Луценко, автор неперевершеного славеню Києву, пригадуєте - "Грає море зелене", благородний столичний гуморист (Юрій Тимошенко) Тарапунька, його сценічний партнер маленький (Юхим Березін) Штепсель і Заслужений журналіст України Святослав Крещук у своїх незмінних окулярах і шапці, які я пам'ятаю ще з часів нашого навчального парубкування у столиці....
