Хто ж прибере комуністичні пні з літературного проспекту України?

            Поза спинами, як шурхіт минулорічного листя, триває активне перелицювання, переодягання, перефарбування. Всі вчорашні припасовують новий одяг, змінюють політичні парасольки і маркери. Щоб пристосуватися. Хамелеонство – друга вдача. Так було споконвіку в колоніальних і постколоніальних українців, а не вільних людей. Пост колоніальна, безпринципна  інтелігенція - трагедія і сьогоднішнього дня. На жаль. Після доленосного буревію Революції Гідності, котру породили романтики і мрійники, до влади прийшли чи не в своїй більшості авантюристи, хабарники і антидержавники, подекуди обіпершись на високих постах на стару компартійну еліту.

         У триваючому процесі декомунізації ми чомусь головну увагу звертаємо на зовнішні чинники – пам’ятники, назви вулиць, майданів, заборону символіки компартії, її прапорів, гасел, поєднання серпа і молота, тому подібного. Тільки що ж мовчимо про густий дух конфузливої суміші - колоніального та імперського минулого, який досі панує у високих кабінетах влади? У культурі, літературі, журналістиці, насамперед. Загалом в українському мистецтві спостерігаємо грубі залишки невиліковної зарази компартійного минулого, а на шкурах сьогоднішніх прихованих більшовиків-меншовиків помічаємо ще й яскраво виражені родимі плями мрійників побудови ілюзорної утопії  під назвою комунізм. Дух п’ятої колони - невід’ємне єство дикого "руського міра", потайки відновлює своє  панування в українському постколоніальному світі. Знищуючи цвіт нації на фронтах московсько-української війни, започаткованої Кремлем, московські попи на нашій землі вже взялися й за знищення української душі під міфічно-ідеологічним гаслом канонізації, розкольництва, єзуїтизму. Чому ми в своєму домі досі байдуже все це спостерігаємо, не викорінюємо душу російських колоніальних цінностей, практика якої носиться в Україні по всій території, важко зрозуміти. Яскраво  дух "руського міра" виражений в імперському  характері байдужого обивателя, міщанина, пристосуванця, кліщем учепився до кожного з них (та й за нас також) у московському слові, що денно і щохвилинно  висівається у наші голови і осідає там як осадок через радіо, телебачення , зі сторінок  газет, глянцевих журналів, книжок, телепрограм, нахабнуватої антидержавної і міщанської реклами.

А коли конкретно, вникніть бодай у роботу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відповідно до ідеї це, можна сказати, має бути головний дегустаційний центр держави з відбору еталонів зразку нашої національної духовності. Насправді ж набило оскомину говорити і слухати, розуміти, що цей « допоміжний орган , як зазначено у домінанті про Комітет, що забезпечує здійснення Президентом України повноважень із нагородження Національною премією України імені Тараса Шевченка » насправді перетворився у ганебну контору з видачі престижних довідок про найдорожчі державні відзнаки з-під поли, за якоюсь потаєною, підкилимною олімпіадою.  Це рівень того, якби у міжнародній телеакадемії золотих Оскарів вручали статуетки за корупційною схемою.

Зверніть увагу. У складі Комітету двадцять п’ять осіб. Серед переважного числа художників, акторів, співаків, композиторів, диригентів, хореографів, мистецтвознавців, театрознавців, кінорежисерів сім класичних представників літератури, якщо, звичайно, сюди долучати « майстра » невідомо якого жанру і творчої кваліфікації Дмитра Стуса. Так ось, з цього вузького числа фахівців цеху красного письменства двоє, (аж двоє!) представляють собою яскраво виражену комуністичну еліту. Ніхто ж, гадаю, не заперечить проти того, що голова  Комітету Борис Олійник та парадний аксакал, вірний ленінець Олександр Сизоненко залишаються червоними патріотами СРСР, носіями зрадницької ідеї відновлення московітської імперії. Їхні ідейні побратими з червоним ганчір’ям і автоматами у ці дні бігають у Східному Донбасі, щодоби убиваючи українських патріотів, в тому числі безневинних цивільних громадян, формують в анексованому Криму їхньою дряхліючою « матерью-Рассей » комуністичні банди на підмогу кривавому « руському міру », який намагається зупиняти рух України в Європу.

Чи не розкіш це, коли у державі НАРЕШТІ до паростка викорінюється все більшовицьке, ленінсько-сталінське, а два замшілих комуністичних пні вирішують, який художній текст, якого літературного, натхненого спрямування видати за еталон в Україні? Бо ж, приміром, О. Сизоненку, дай Боже йому ще багато літ життя, вже без малого 93-и! Нівроку експерт! Про яку, скажіть, будь ласка, новизну вартостей, свіже віяння думок в оцінці творів тут можна говорити? Коли всі його ідеали, це згусток параноїдальних закликів Симоненка-Зюганова…

Узаступниках голови Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка ходить Вікторія Костюченко. Просто держслужбовець. Ви, либонь, поцікавитесь: мила пані, можливо, пише картини, танцює в опері, глибоко знається в музиці, бодай якесь відношення має до творчості, до високої літератури, мистецтва ?  Відповідно до анкетних даних, колись кілька місяців "трудилася" СТАЖЕРОМ-кореспондентом в одній з газет, за тим - на посаді літературного редактора у якомусь там часописі, який, як я уточнив, більше не виходив, аніж виходив у світ? Насправді ж пробивний резон нинішньої правої руки товариша Олійника знаходиться дещо з іншого боку - її батечко, виявляється, видавав у радянські часи радянську літературу, керував одним з вельми помітних комуністичних видавництв. Так люба доня, як та хитра курочка до крупорушки, прибилася до Комітету. На двадцять (!) років. Хто ж вона нині – експерт чи супер-експерт?

Треба, нарешті, з усією серйозністю запитати: а яким „світочем” у державі визнано Дмитра Стуса? Які особисто його заслуги перед українською літературою? Наскільки відомо, він колись упорядкував листи геніального свого батька Василя Стуса до сина. Себто, привів до ладу послання тата до його самого. Це загалом тривіальна робота технічного працівника – не більше. Яке ж він має відношення до розуміння вартості творчості кращих авторів держави, до оцінки літературних творів вищого ґатунку, чим, власне, покликаний займатися у Комітеті? Ага, він ще, як міг, лізучи зі шкури, не так давно прославляв такого діяча минулих злодійських часів як Віктор Федорович Янукович. Кажуть, що Стус потрібен був у Комітеті, аби, як колись Леоніду Іллічу Брежнєву за « Малу землю » та « Цілину » присудили Ленінську премію в краснописьменстві, так лідер донецьких бандюків повинен був одержати згодом київського « Золотого лева » з рук Бориса Олійника за літературну діяльність за підтримкою „маленьких стусів”. Це ж тому такі незглибимі гонорари платилися В. Януковичу за якісь там міфічні видані книги. Їх і мали провести на найвищу нагороду такі кооптовані в Комітет люди, як Д. Стус.

Треба окреме слово сказати і про мстивий характер нинішнього голови Комітету з присудження Національної премії товариша православного комуніста Б.Олійника. Згадаймо бодай його помсту Павлу Загребельному. Не міг він вручити чудовому письменнику Юрію Щербаку премію тільки за те, як стверджують знаючі люди, що той під час якогось зібрання у Спілці письменників іронічно висловився, мовбито, тепер рівень поезії визначають електрозварювальними способами і відтак висувають поета на Нобелівську премію. З натяком, зрозуміло, на голову Комітету.

Те ж саме можна сказати про видатного сатирика нашого часу Олега Чорногуза, який ще в роки перебудови написав фейлетон (газета „Молодь України”) „Автоматний плюралізм”, в якому фактично пророче передбачав те, що нині діється в нашому Криму і в розгромленому Донбасі. Автор фейлетону застеріг  свого на той час приятеля Б. Олійника, що його порада партайгеносе Горбачову вивчати систему автомата Калашникова приведе до нечуваної крові між нашими народами. Таке не забувається. Саме тому, думається, Б. Олійник ні словом ніколи не обмовився про згаданих вище орачів літературної ниви під час засідання Комітету і ці письменники під його „об’єктивним” керівництвом  ніколи б не удостоїлися найвищої державної премії, на яку давно заслуговують.   

Від багатьох чув, що Борис Ілліч буцімто і нині, під час війни між Московією і Україною, вряди-годи робить вояжі то до Москви, то до Мінська. Хіба ж заборонено? Ні. Але чи бува не за новими вказівками Кремля щодо уточнення подальшої діяльності проклятого "руського міра" в Україні здійснюються ці візити? «Я – комуніст», і цим усе сказано», колись висловив своє літературне й громадянське кредо товариш Олійник, йому й залишається вірним завжди. Тягне туди, до зореносного Кремля, й члена Комітету Дмитра Стуса.

Ох і справедливо ж у народі сказано: дай комуністу волю – заведе в неволю!
Решта так званих членів Комітету, яких письменницька братія на чім світ стоїть лає вже чимало років за те, що не читають конкурсних творів, що виконують в Комітеті ганебну роль статистів, якихось дивних підлабузників. Можливо, ці люди й стоять на українських позиціях, одначе, як представники пост колоніальної інтелігенції, ніяк  не афішують своєї принциповості. Можливо, й про всяк випадок… Швидше – навіть гордяться своєю... аморфною безпринципністю, яка, відомо, практично завжди межує з байдужістю. Позаяк ще не було випадку, аби хтось із цих людей у вирішальний момент проявив свою громадянську сутінсть, дух патріота, виступив проти підкилимного призначення лауреатів. А таке вчиняється щорічно. Через те, за бортом недооцінених не рідко залишаються твори справді талановиті, неординарні. Як і нинішнього року уже також сталося подібне.

Тому панове-товаришечки, під проводом комуністів, відбір робіт на найвищі державні літературно-мистецькі премії, це все-таки не сороміцький конкурс дівиць, де перемогу заробляють, навіть не «вигравання» за мільйони американських банкнот прохідних місць у партійному списку до парламенту, це щорічний пошук серед найкращого справжніх талантів і їх блискучих, незрівнянних творів. І тому таке дійство повинно проводитись не у підкилимний спосіб, має бути по-справжньому ВІДКРИТИМ. Бо демократія, це насамперед ПРОЦЕДУРА. А процедура в роботі Шевченківського комітеті залишилася архаїчно радянська, до зубного болю комуністична. Я, приміром, хочу знати, скільки балів за який твір, якому автору виставив кожен з експертів. У тому числі, Стус, Костюченко, Сизонеко. Як і за кого голосує Б. Олійник.

Невже ж у сьогоднішній державі, яка знаходиться на шляху декомунізації, перетворення в країну вільної демократії, відкритості всіх процесів управління, в тому числі й відбору кращого в творчому житті немає більш достойних людей для визначення ідеалів духовності, аніж старі, замшілі комуністи? Московська агентура в особі  українських комуністів  має негайно залишити посади і пости в управлінні українською державою. Декомунізацію вищих ешелонів влади потрібно починати з ідеологічних Комітетів, яким є, до речі, насамперед Національний комітет з Шевченківських премій. Цей Комітет очолюваний комуністом Б. Олійником давно вже позаочі називають комуністичною конюшнею з розписування премій, де номіновані на престиж літературні твори, як правило, мало хто з державних експертів читає. Тут переможця, як і в радянську добу, традиційно призначають. І це ганьба нам усім - літераторам, художникам, композиторам, архітекторам, співакам, усім творчим людям. Чому ми мовчимо, миримося з цим?  

Усе це призвело до різкого падіння престижу головної державної премії за творчість. Чимало її лауреатів, перевидаючи  свої лауреатські книжки за кошти  названого Комітету, виділені з державного бюджету, до списку майбутньої  серії соромляться подавати якраз ті твори, за котрі отримали найвищі престижні премії. Ось оцінка урядуванню комуністів в ролі репутаційних експертів!

Ще разючіший ось цей приклад. За кілька днів перед Новим 2016 роком у Клембівці Ямпільського району Вінницької області похоронили народного художника, лауреата Шевченківської премії імені Тараса Шевченка за 2009 рік Віктора Наконечного .  Проводи за світи були вкрай скромними, оскільки знаменитий маляр, до майстерні якого десятиліттями пишно возили всіх президентів і високих осіб з Києва і з-за кордону насамперед, жив останнім часом вкрай бідно, якщо не сказати впроголодь. Рятуючи ситуацію, його дружина, і про це не гріх сказати, гнала самогон й продавала на ринку. Щоб мати гроші на хліб та молоко.

Так ось, на похорони лауреата найвищої державної нагороди не приїхав ніхто зі столиці, а з Вінниці навідався лише начальник обласного управління культури. Але він прибув швидше не як чиновник, як друг покійного Віктора Андрійовича, з яким  товаришував усе життя.

За дивним збігом обставин, у ті ж передноворічні дні у Вінниці проводжали в останню путь очільника міської міліції чи вже поліції. Провести його в останню путь прилетів сам голова Верховної Ради України пан Гройсман. Обласні телевізійні канали годинами вели прямий репортаж. Спікер парламенту на всю область клявся, що ніколи не забуде покійного. Всі витрати на погребіння, парастас взяла на себе… держава.

Висновок робіть самі.
Ніскільки не протиставляючи небіжчиків, варто все-таки сказати, що в державі точно все поставлено з ніг на голову. Талант, як самородок, в усіх народів завжди оцінювався по-достоїнству. І вшановувався також. У нас тут й по нині панує комуністичний волюнтаризм. Кращі твори літератури, мистецтва не можуть пробити собі дорогу в маси, в життя саме через корупційні складові, бездарність тих, хто наділений правом бути суддею в оцінюванні достоїнств творів.

Чи не досить аргументів для того, щоб негайно приступити до очистки «а вгієвих конюшень » , головною з яких на літературно-культурному фронті є Комітет з присудження Державної премії імені Тараса Шевченка ? Іще принагідно у всіх запитаю: а найвища державна Шевченківська премія з-під поли, це - корупція?

А на завершення цього найбільш болісне запитання: чому з приводу цього мовчать обласні письменницькі організації, як основні постачальники претендентів на папахи лауреатів? Багатьох знаю об'їхали на козі червоненькі товаришики з прокомуністичного провізорського  депо Олійника-Сизоненка. В тому числі й панів голів творчих колективів. Можливо, все-таки викорчуємо заскорузлі комуністичні пні на літературно-мистецькому проспекті України?