Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.

Чи буває живий прапор України? Буває! Ви його побачите тут, у цій публікації. Шкода, що не почуєте, як він пахне свіжими, неповторними медами...

Що таке мрії, і як вони відрізняються від реалій, мене ще раз переконали дві картини цьогорічного життя. У травні і червні.

Мій майський сад стояв, як  біло-рожевий лайнер у морі зелені. Не можна було нарадуватись тому пишному, барвистому кипінню. Груші як дівчата у білих велянах. Черешні з вишнями змагаються у неповторній молочній красі.  Райські яблучка – загадково рожеві аж начебто махрові дивують усіх своїми ненаглядними  принадами. І ось вивітрилася краса, облетіло лушпиння. З плодами ж на повірку, виявилося, по правді кажучи, не зовсім густо. Є абрикоси, є черешні, вродили сливи. А ось добра частина яблунь, груш рік здебільшого проведуть вхолосту, а то з зовсім мізерним приплодом.  Хоч буяли - не можна було нарадуватись.

длор

хзщ
  

Мій щирий і чемний сусіда дід Черкавський, усе знаючий чоловік про все це каже так: «Проблема з мухами. Зовсім бджіл нині мало. Хочеш мати урожай у саду – заводь вулики…» 

Я не настільки організований та господарсько-метикуватий чоловік, аби брати на себе відповідальність за життя чисельних ройових громад. Буду все-таки сподіватися на залітних бджіл-трудівниць. Їм же ж, потрібно, потрібно обтупати ніжками п’ятдесят тисяч серцевин квіток, аби назбирати один грам меду. Можливо, в ту толоку потраплять і квіти з моїх ста двадцяти дерев та плодоносних кущів. Їм пилок, мені на літо й осінь плоди…

Розмірковую над цим, переглядаючи світлини з травневої поїздки на Поділля, у рідні мої краї. Це ж подібно як із бджолами виходить, либонь, і у нас, людей. Вимирає сільська Вінниччина. До речі, найбільш придатний за ґрунтово-кліматичними край України для благословенного життя, сільськогосподарського обробітку й отримання віддачі в саду і полі. Колись багатолюдні вулиці і мого рідного Джурина (колишнього райцентру!) здебільшого порожніють зарослими чортополохом подвір’ями, забитими вікнами напівзруйнованих хат. Старші люди повмирали, молодші подалися за «медовим пилком» де великих міст і промислових центрів. І там осіли назавжди.

А довкруги така неймовірна краса – ненамилуватись.

Для мене вона рідна, найбільш мила серцю й душі розпочинається з того, як після Вінниці у напрямку швидкоплинного Дністра, сонцеликої Молдови, переїхати начебто застиглий у своїх вічні красі Південний Буг під Тивровом. Ось погляньте лишень, яка це велична благодать.

екло

До речі, в пору окупації Вінниччини під час Другої Світової війни якраз по Південному Бугу  проходив кордон володінь двох загарбників - Німеччини та Румунії. Так як ви й бачите все на цьому знімку, лівий берег належав гітлерівцям, там, за сорок кілометрів звідси було обладнане знамените вовче лігво - ставка Гітлера "Вервольф", а ось правий, куди відносилося й моє рідне село Джурин, де мешкали й мої батьки, - боярській Румунії. Себто, нашій рідні дещо повезло, позаяк режим у поневоленій частині Поділля, яка, починаючи з 30 серпня 1941 року називалася Трансністрією, і до березня 1944-го управлялася з Одеси та Бухаресту, виявився значно ліберальнішим від фашистського на лівобережжі Побужжя. Тут збереглися всі колишні колгоспи, і що дивно, а може й ні, саме в ці роки в них були зареєстровані найвищі врожаї на полях і найвища продуктивність тваринницьких ферм за всю історію розвитку колгоспного руху. А все тому, що румуни, за допомоги нагайки і буцигарні, утримання порушників у в'язницях, прикоротили розкрадання продукції та майна. Пекучі різки за запізнення на роботу, холодна камера за п`янку і привласнення чужого, насамперед колгоспного добра давали добрі результати з дисципліною і порядком. А ще суворий облік всього, що належало боярській Румунії. Жорстоко карали вони й за п`янки. Хоча самі румуни не цуралися змоги попиячити до безпам`ятства.

Нині покійна моя мати колись розповідала, що в Джурині в одного з окупантів, який налигався оковитої до чортиків і по-мертвецьки  заснув під плотом, хтось украв... рушницю. Очнувшись, молодий завойовник ходив від хати до хати, заливався гіркими слізьми, заявляв, що його розстріляє претор (старший румунський чин), як лише дізнається про втрату зброї, під милу бороду просив усіх посрияти поверненню його вогенпалу. Сільські хлопці, які у такий спосіб провчили румуна, змилостивились над завойовником, підкинули його обладунок, попередньо збивши у йому бойок...  

За що найбільше ненавиділи подільські селяни своїх завойовників, так це за те, що вони забороняли їм говорити рідною мовою. У Трансністрії, яку очолив губернатор Георге Алєксяну, до війни професор права бухарестського університету, було встановлено, що на окупованій радянській території між Південним Бугом і Дністром, до річок Лядова і Ров, загалом на теориторії у майже 40 тисяч квадратних кілометрів пануватиме три мови: румунська, російська та німецька. Ні про яку українську ніде й не згадувалося. 

Уже в сімдесяті роки минулого століття, коли я працював у шарогородській районній газеті, зіштовхнувся  мимохіть з такою дивною оказією. Коли якось на вихідні завітав до матері в село, заглянула сусідка з сусідньої вулиці, прийшла з цікавою проблемою. Просила мене передати до райцентру, здається, до соцзабезу незвичний документ, виписаний незрозумілою мені мовою, завірений дивної конфігурації печаткою. Була це її метрика, оформлена, як виявилося, румунською: позаяк народилася жіночка у період Другої Світової війни. Вельми шкодую тепер, що не поцікавився, як у районному відділі тоді розв`язували мовну проблему, наплутану війною. Ровесників маминої сусідки, людей з народженням у період окупації, було чимало, бо життя, зрозуміло, продовжувалося і в війну... 

Про все це і багато іношого з життя рідної подільської сторони, можете більш детально прочитати в моїй книжці «Родинна колиска – Джурин». 

А ось справжня Шаргородщина – це села на берегах епічної Мурафи-ріки, яка поважно несе свої води до Дністра і в синє море.

єхтр

 Шаргородщина - це колись був район, де сіяли найбільше в Україні цукрових буряків – десять тисяч гектарів! Нині на тих полях здебільшого квітують ріпаки. Унікальна олійна культура – чудовий молоко- і медонос, культура, яка є компонентом харчової (для виготовлення маргаринів), лакофарбної, миловарної та інших галузей промисловості, інгредієнт для біопалива, справжній замінник дизельки. Не буду вдаватись в деталі того наскільки вона вигідна і шкідлива в сівозміні, лише зауважу, що це високорентабельна культура і коли її сіяти в міру можливого, то вона дає велику користь.

А взагалі це щось неймовірне за красою на наших крутосхилах і розгонистих полях, коли посіви жовтогарячих хрестоцвітих займають весь обшир аж до самого синього безхмарного неба. Я знайшов одну таку живу картину, яка постала переді мною барвами нашої національної віри. Це улоговина біля старовинного села Вербівка. Стоїш унизу, а весь крутосхил від твоїх ніг аж до безмірно синього неба –жовтий-жовтий аж золотий на сонці. Все до головокружіння пахне духмяним медом. Знаходишся мовбито в самому вулику. І враження, що ти стоїш перед безберегим, неповторним живим прапором України. Так і хочеться гукнути: Слава Україні! Але клацаю лише затвором камери, аби показати цю неповторну красу вам, друзі…  

Де ви продюсери, режисери, теле- і кінооператаори!? Ті, хто знімає кліпи? Оцініть усе бодай з цієї світлини.

паке

За Вербівкою розкинулося село Голинчинці, яке нині знають багато людей у далеких і ближніх краях. Знамените воно тим, що за три кілометри від нього знаходиться відома Долина Святих Хрестів. Її ще дехто величає Йософатовою долиною, на манер такої побіля Єрусалима, де, як свідчить Старий Заповіт, «Бог буде судити» людей.

З малолітства набожна моя тітка Олександра, мамина старша сестра, яку всі звали Сандрою, сліпа з двохлітньго віку, мені десятки разів розповідала, як за Голинчинцями  пастуху Якову та дівчинці Харитинці, котрі доглядали селянську худобу, явилася Пресвята Діва Марія і промовила, благословляючи округу: "Христа славте! Хрести ставте!" З цими словами Божа Матір зникла. Пастух розповів про це священику. Тому першими пішли на це місце батюшка та староста з іконою святого Миколая. А потім почали звідусіль з'їжджатися православні до тодішього Джуринського району. Їхали возами і везли на них хрести, несли на собі. Чоловіки й жінки, старі й діти несли з собою маленькі хрестики, перев'язані яскравими стрічками і квітами. За рік на Йосафатовій долині було встановлено понад 17 тисяч Хрестів і побувало більше мільйона віруючих.

Радянська влада вогнем і мечем випалювала цей звичай. Одних церковних активістів розстріляли ще в двадцяті роки минулого століття, інших вислали на Соловки. Всі хрести спиляли і спалили. Однак силуване безбожництво не витравило в людях потреби Хреста славити, Хреста ставити. Звичай у роки незалежності України повернувся. Тепер щороку 15 серпня храмовий празник у Долині Святих Хрестів. Сюди нині свої Хрести везуть, несуть люди з усього світу. Яких лише їх тут немає. Хрестів знову тисячі. Дерев’яні, кам’яні, гранітні, мармурові, металеві, в тому числі й натільні…

Дивіться самі

ждлшщ

акув

уцйф

боне

        У далекі вже радянські часи працюючи в найпопулярнішій тоді газеті України «Сільські вісті», яка виходила накладом понад 2,5 мільйона примірників виключно за передплатою, а це означало, що її щодоби читало понад десять мільйонів громадян, я одного разу був командирований на якийсь там семінар до Литви. Прибалтійські колеги-журналісти тихцем звозили мене до їхнього крайового дива – гори Хрестів, що розташувалася за десяток кілометрів від старовинного міста Шауляй. І тоді це вважалося неофіційною народною святинею. Те що я побачив там, неймовірно вразило, подивувало, закарбувалося назавжди.

                Обіч траси Рига – Калінінград височів пригірок, який геть був всіяний закопаними в землю хрестами. Але було це зовсім не кладовище, як пояснили мені місцеві журналісти, а місце, де люди намагалися віднайти, наблизити свою удачу. Позаяк існувало древнє литовське повір’я: закопаєш Хреста під Шауляєм, тебе очікує в житті талан. Правду кажучи, на подібне я тоді не спромігся, а ось зриму уяву про це місце зберіг на все життя.

           Вельми цікаво, що в легенду, либонь, повірив і сам Папа Римський Іван Павло II. Під час свого пастирського візиту до Литви 7 вересня 1993 року, він залишив на Горі Хрестів і свого Хреста, який у релігійній вірі є стародавнім позначенням Вічного Древа Життя, знаком, або й символом життя, істини, віри, створеним, як відомо, з двох рис, ліній, які перетинаються.  Цей жест Понтифіка зробив Гору Хрестів під Шауляєм відомою в усьому католицькому світі. Перетворив її на місце паломництва. 

         Щоправда, світова історія знає ще одне глобальне поселення Хрестів на землі – це гора Грабарка у Польщі, на якій порядкує московська церква. 

   Поміж вінницькими селами Голинчинці та Зведенівка Хрестів паломників приймає не гора, а Долина.               

Не знаю, чи то з міркувань, аби підсобити віруючим чи просто віддати шанобу рідному краю, із міжнародної траси Київ-Кишинів, до Долини Святих Хрестів з недавніх пір пролягла чудова асфальтова дорога через село Зведенівка. Я пам’ятаю його геть вимираючим, завжди у непролазному болоті, кур`яві до неба. А нині воно неймовірно ожило, немовби причепурилося, як розбагатіло на пуьівець. Ось що значить битий шлях для населеного пункту, чудова дорога, під`їзд до хати, обійстя. Погляньте, як вишукано виглядає заквітчана травнем теперішня Зведенівка з салона авто: їдеш - жодного коливання, ніби по Хрещатику.

длгек

Навіть не хочу й цікавитись тим, за які кошти прокладена ця нова траса, позаяк це не має абсолютного ніякого значення, все одно зроблено для людей. Тепер з вище поіменованої автомагістралі через Зведенівку пролягла вишукана добротна асфальтівка до наступного села - Ярового. Звідтіля, кажуть, біжить чудова дорога й у протилежний бік - до залізничної станції Вапнярка. А Ярове, щоб було зрозуміло,– родинна колиска колишнього голови Вінницької обласної держадміністрації Миколи Джиги. Мій земляк, либонь, виправдався перед односельцями саме цим добротним битим шляхом, і здорово водночас догодив й тим людям, які вельми легко тепер дістаються до Святої Долини Хрестів від траси Р 36. Раніше ж Зведенівка, Ярове, Юліямпіль, що складають віддалену округу нинішнього Шаргородського району, вважалися замало не кінцем цивілізованого світу: в негоду доїхати туди було справжньою проблемою. Нині тут дорога, як бачите, хоч яєчка катай…

Бог допоміг...

 

               

               

                

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net