Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.

Чи буває живий прапор України? Буває! Ви його побачите тут, у цій публікації. Шкода, що не почуєте, як він пахне свіжими, неповторними медами...

Що таке мрії, і як вонивідрізняються від реалій, мене ще раз переконали дві картини цьогорічного життя.У травні і червні.

Міймайський сад стояв, як  біло-рожевийлайнер у морі зелені. Не можна було нарадуватись тому пишному, барвистому кипінню.Груші як дівчата у білих велянах. Черешні з вишнями змагаються у неповторніймолочній красі.  Райські яблучка – загадково рожеві аж начебто махрові дивують усіх своїми ненаглядними  принадами. І ось вивітрилася краса, облетілолушпиння. З плодами ж на повірку, виявилося, по правді кажучи, не зовсім густо.Є абрикоси, є черешні, вродили сливи. А ось добра частина яблунь, груш рік здебільшогопроведуть вхолосту, а то з зовсім мізерним приплодом.  Хоч буяли - не можна було нарадуватись.

длор

хзщ
  

Мій щирий і чемний сусіда дід Черкавський, усе знаючий чоловік про все це каже так: «Проблема з мухами.Зовсім бджіл нині мало. Хочеш мати урожай у саду – заводь вулики…» 

Я не настількиорганізований та господарсько-метикуватий чоловік, аби брати на себе відповідальністьза життя чисельних ройових громад. Буду все-таки сподіватися на залітнихбджіл-трудівниць. Їм же ж, потрібно, потрібно обтупати ніжками п’ятдесят тисяч серцевинквіток, аби назбирати один грам меду. Можливо, в ту толоку потраплять і квіти змоїх ста двадцяти дерев та плодоносних кущів. Їм пилок, мені на літо й осінь плоди…

Розмірковуюнад цим, переглядаючи світлини з травневої поїздки на Поділля, у рідні мої краї. Цеж подібно як із бджолами виходить, либонь, і у нас, людей. Вимирає сільська Вінниччина.До речі, найбільш придатний за ґрунтово-кліматичними край України дляблагословенного життя, сільськогосподарського обробітку й отримання віддачі всаду і полі. Колись багатолюдні вулиці і мого рідного Джурина (колишньогорайцентру!) здебільшого порожніють зарослими чортополохом подвір’ями, забитимивікнами напівзруйнованих хат. Старші люди повмирали, молодші подалися за«медовим пилком» де великих міст і промислових центрів. І там осіли назавжди.

А довкругитака неймовірна краса – ненамилуватись.

Для мене вона рідна, найбільш мила серцю й душі розпочинається з того, як після Вінниці у напрямку швидкоплинного Дністра, сонцеликої Молдови, переїхати начебто застиглий у своїх вічні красіПівденний Буг під Тивровом. Ось погляньте лишень, яка це велична благодать.

екло

До речі,в пору окупації Вінниччини під час Другої Світової війни якраз по ПівденномуБугу  проходив кордон володінь двох загарбників - Німеччини та Румунії. Так як ви й бачите все на цьомузнімку, лівий берег належав гітлерівцям, там, за сорок кілометрів звідси було обладнане знамените вовче лігво - ставка Гітлера "Вервольф", а ось правий, куди відносилося й моє ріднесело Джурин, де мешкали й мої батьки, - боярській Румунії. Себто, нашій рідні дещо повезло,позаяк режим у поневоленій частині Поділля, яка, починаючи з 30 серпня 1941 року називалася Трансністрією, і до березня 1944-го управлялася з Одеси та Бухаресту, виявився значно ліберальнішим від фашистського на лівобережжі Побужжя. Тут збереглися всі колишні колгоспи, і що дивно, а може й ні, саме в ці роки в них були зареєстровані найвищіврожаї на полях і найвища продуктивність тваринницьких ферм за всю історію розвитку колгоспного руху. Авсе тому, що румуни, за допомоги нагайки і буцигарні, утримання порушників у в'язницях, прикоротили розкрадання продукціїта майна. Пекучі різки за запізнення на роботу, холодна камера за п`янку і привласнення чужого, насамперед колгоспного добра давали добрі результати з дисципліною і порядком. А ще суворий облік всього, що належало боярській Румунії. Жорстоко карали вони й за п`янки. Хоча самі румуни не цуралися змоги попиячити до безпам`ятства.

Нині покійна моя мати колись розповідала, що в Джурині в одного з окупантів, який налигався оковитої до чортиків і по-мертвецьки  заснув під плотом, хтось украв... рушницю. Очнувшись, молодий завойовник ходив від хати до хати, заливався гіркими слізьми, заявляв, що його розстріляє претор (старший румунський чин), як лише дізнається про втрату зброї, під милу бороду просив усіх посрияти поверненню його вогенпалу. Сільські хлопці, які у такий спосіб провчили румуна, змилостивились над завойовником, підкинули його обладунок, попередньо збивши у йому бойок...  

За що найбільше ненавиділи подільські селяни своїх завойовників, так це за те, що вони забороняли їм говорити рідною мовою. У Трансністрії, яку очолив губернатор Георге Алєксяну, до війни професор права бухарестського університету, було встановлено, що на окупованій радянській території між Південним Бугом і Дністром, до річок Лядова і Ров, загалом на теориторії у майже 40 тисяч квадратних кілометрів пануватиме три мови: румунська, російська та німецька. Ні про яку українську ніде й не згадувалося. 

Уже в сімдесяті роки минулого століття, коли я працював у шарогородській районній газеті, зіштовхнувся  мимохіть з такою дивною оказією. Коли якось на вихідні завітав до матері в село, заглянула сусідка з сусідньої вулиці, прийшла з цікавою проблемою. Просила мене передати до райцентру, здається, до соцзабезу незвичний документ, виписаний незрозумілою мені мовою, завірений дивної конфігурації печаткою. Була це її метрика, оформлена, як виявилося, румунською: позаяк народилася жіночка у період Другої Світової війни. Вельми шкодую тепер, що не поцікавився, як у районному відділі тоді розв`язували мовну проблему, наплутану війною. Ровесників маминої сусідки, людей з народженням у період окупації, було чимало, бо життя, зрозуміло, продовжувалося і в війну... 

Провсе це і багато іношого з життя рідної подільської сторони, можете більш детально прочитати в моїй книжці «Родинна колиска – Джурин». 

А ось справжня Шаргородщина – це села на берегах епічної Мурафи-ріки, яка поважно несе свої води до Дністра і в синє море.

єхтр

 Шаргородщина - це колись був район, десіяли найбільше в Україні цукрових буряків – десять тисяч гектарів! Нині на тихполях здебільшого квітують ріпаки. Унікальна олійна культура – чудовий молоко-і медонос, культура, яка є компонентом харчової (для виготовлення маргаринів),лакофарбної, миловарної та інших галузей промисловості, інгредієнт длябіопалива, справжній замінник дизельки. Не буду вдаватись в деталі того наскільки вона вигідна і шкідлива в сівозміні, лише зауважу, що це високорентабельна культура і коли її сіяти в міру можливого, то вона дає велику користь.

А взагалі це щосьнеймовірне за красою на наших крутосхилах і розгонистих полях, коли посівижовтогарячих хрестоцвітих займають весь обшир аж до самого синього безхмарного неба. Язнайшов одну таку живу картину, яка постала переді мною барвами нашоїнаціональної віри. Це улоговина біля старовинного села Вербівка. Стоїш унизу, а веськрутосхил від твоїх ніг аж до безмірно синього неба –жовтий-жовтий аж золотий на сонці. Все доголовокружіння пахне духмяним медом. Знаходишся мовбито в самому вулику. І враження, що ти стоїш перед безберегим, неповторним живимпрапором України. Так і хочеться гукнути: Слава Україні! Але клацаю лишезатвором камери, аби показати цю неповторну красу вам, друзі…  

Де ви продюсери, режисери, теле- і кінооператаори!? Ті, хто знімає кліпи? Оцініть усе бодай з цієї світлини.

паке

ЗаВербівкою розкинулося село Голинчинці, яке нині знають багато людей у далеких іближніх краях. Знамените воно тим, що за три кілометри від нього знаходиться відома Долина Святих Хрестів. Її ще дехто величає Йософатовою долиною, на манертакої побіля Єрусалима, де, як свідчить Старий Заповіт, «Бог буде судити» людей.

Змалолітства набожна моя тітка Олександра, мамина старша сестра, яку всі звали Сандрою, сліпа здвохлітньго віку, мені десятки разів розповідала, як за Голинчинцями  пастуху Якову та дівчинці Харитинці,котрі доглядали селянську худобу, явилася Пресвята Діва Марія і промовила,благословляючи округу: "Христа славте! Хрести ставте!" З цимисловами Божа Матір зникла. Пастух розповів про це священику. Тому першими пішлина це місце батюшка та староста з іконою святого Миколая. А потім почализвідусіль з'їжджатися православні до тодішього Джуринського району. Їхали возами івезли на них хрести, несли на собі. Чоловіки й жінки, старі й діти несли зсобою маленькі хрестики, перев'язані яскравими стрічками і квітами. За рік наЙосафатовій долині було встановлено понад 17 тисяч Хрестів і побувало більшемільйона віруючих.

Радянська влада вогнем і мечем випалювала цей звичай.Одних церковних активістів розстріляли ще в двадцяті роки минулого століття,інших вислали на Соловки. Всі хрести спиляли і спалили. Однак силуване безбожництвоне витравило в людях потреби Хреста славити, Хреста ставити. Звичай у роки незалежностіУкраїни повернувся. Тепер щороку 15 серпня храмовий празник у Долині СвятихХрестів. Сюди нині свої Хрести везуть, несуть люди з усього світу. Яких лишеїх тут немає. Хрестів знову тисячі. Дерев’яні, кам’яні, гранітні, мармурові,металеві, в тому числі й натільні…

Дивіться самі

ждлшщ

акув

уцйф

боне

        У далекі вже радянські часи працюючи внайпопулярнішій тоді газеті України «Сільські вісті», яка виходила накладомпонад 2,5 мільйона примірників виключно за передплатою, а це означало, що її щодоби читало понад десятьмільйонів громадян, я одного разу був командирований на якийсь там семінар доЛитви. Прибалтійські колеги-журналісти тихцем звозили мене до їхнього крайовогодива – гори Хрестів, що розташувалася за десяток кілометрів від старовинногоміста Шауляй. І тоді це вважалося неофіційною народною святинею. Те що я побачив там, неймовірно вразило, подивувало, закарбувалося назавжди.

                Обічтраси Рига – Калінінград височів пригірок, який геть був всіяний закопаними вземлю хрестами. Але було це зовсім не кладовище, як пояснили мені місцеві журналісти,а місце, де люди намагалися віднайти, наблизити свою удачу. Позаяк існувало древнє литовське повір’я:закопаєш Хреста під Шауляєм, тебе очікує в житті талан. Правду кажучи, на подібне ятоді не спромігся, а ось зриму уяву про це місце зберіг на все життя.

           Вельмицікаво, що в легенду, либонь, повірив і сам Папа Римський Іван Павло II. Під час свого пастирськоговізиту до Литви 7 вересня 1993 року, він залишив на Горі Хрестів і свогоХреста, який у релігійній вірі є стародавнім позначенням Вічного Древа Життя,знаком, або й символом життя, істини, віри, створеним, як відомо, з двох рис, ліній, які перетинаються. Цей жест Понтифіка зробив Гору Хрестівпід Шауляєм відомою в усьому католицькому світі. Перетворив її на місцепаломництва. 

         Щоправда,світова історія знає ще одне глобальне поселення Хрестів на землі – це гораГрабарка у Польщі, на якій порядкує московська церква. 

   Поміж вінницькими селами Голинчинці та Зведенівка Хрестів паломників приймає не гора, а Долина.               

Не знаю, чи то з міркувань, аби підсобити віруючим чи просто віддати шанобу рідному краю, із міжнародної траси Київ-Кишинів, до ДолиниСвятих Хрестів з недавніх пір пролягла чудова асфальтова дорога через селоЗведенівка. Я пам’ятаю його геть вимираючим, завжди у непролазному болоті, кур`яві до неба. А нині воно неймовірно ожило, немовби причепурилося, як розбагатіло на пуьівець. Ось що значить битий шлях для населеного пункту, чудова дорога, під`їзд до хати, обійстя. Погляньте, як вишукано виглядає заквітчана травнем теперішня Зведенівка з салона авто: їдеш - жодного коливання, ніби по Хрещатику.

длгек

Навіть не хочу й цікавитись тим, за які кошти прокладена ця нова траса, позаяк це немає абсолютного ніякого значення, все одно зроблено для людей. Тепер з вище поіменованоїавтомагістралі через Зведенівку пролягла вишукана добротнаасфальтівка до наступного села - Ярового. Звідтіля, кажуть, біжить чудова дорога й у протилежний бік - до залізничної станції Вапнярка. А Ярове, щоб було зрозуміло,–родинна колиска колишнього голови Вінницької обласної держадміністрації Миколи Джиги.Мій земляк, либонь, виправдався перед односельцями саме цим добротним битим шляхом, і здорово водночас догодив й тим людям, які вельми легко тепер дістаються доСвятої Долини Хрестів від траси Р 36. Раніше ж Зведенівка, Ярове, Юліямпіль, що складають віддалену округу нинішнього Шаргородського району, вважалися замало некінцем цивілізованого світу: в негоду доїхати туди було справжньою проблемою. Нині тут дорога, як бачите, хоч яєчка катай…

Бог допоміг...

 

               

               

                

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net