Декілька слів про паралельну державу

Хронічне протистояння в Україні громадян та чиновників носить не випадковий характер. Держава залишається апаратом гноблення українського народу, а не служіння йому. Політичні партії змагаються не за право обслуговувати суспільство, а за можливість ним, нехай і на час своєї каденції, правити. Відповідно міліція, СБУ, прокуратура та інші інститути легального насильства були, є і будуть владо-, а не правоохоронними органами. Беркут ніхто не буде люструвати, бо вони готові так само віддано виконувати злочинні накази вже нового режиму.

Система від початку є антагоністичною до народу. Будь-які спроби її очолити, призводять до появи нового Дракона. Будь-які намагання зламати, кидають країну у вир анархії і неминучого поглинання агресивним сусідом. Але ситуація не безнадійна. Вона лише вимагає правильних дефініцій.

В Україні традиційно плутають державу, як форму самоорганізації нації під проводом одного уряду, та суверенну державу, як суб’єкт міжнародного публічного права, що має визнану іншими суб’єктами владу над певною територією. Безперечно, в багатьох випадках, коли ми маємо справу з країнами вестфальського суверенітету, ці поняття збігаються. Проте не в нашому випадку.

Якщо ми хочемо побудувати нову державу, при цьому не позбувшись повністю території, за якою міжнародне співтовариство визнає наш суверенітет, нам потрібно будувати її паралельно. Лише після формування резервного скелету, можна буде безжально та безболісно зруйнувати той феодально-олігархічний барак, в якому ми з вами живемо.

Очевидно, що до побудови нової домівки, нам доведеться жити в цьому бараці і навіть брати участь в його незначних поліпшеннях. Зрештою, навіть бараки інколи потрібно білити і виносити з них сміття. Проте ми не повинні ні на секудну забуватись про тимчасовість нашого в ньому перебування і неможливість еволюції бараку у будь-що, придатне для повноцінного проживання.