День Перемоги очима сьогодення

Пройшло 9 травня.  Переглядаючи програми на різних каналах в мене склалося враження, що журналісти, політичні оглядачі ведуть розмови ніби перебуваючи у повній невизначеності, як трактувати цю подію: ніби і  свято -  не свято, і перемога - не перемога, не знати кого величати, а кого засуджувати, про що говорити.

Причина цього зрозуміла. За роки незалежності ми дізналися багато того, що ретельно приховувалося за Радянських часів. Розвінчані міфи про великих воєначальників Сталіна, Жукова, відкрита правда про невиправдані втрати, які поніс наш народ під час війни та багато іншого. А після того, як Росія розв’язала війну проти України, то взагалі перевернулося уявлення про братні народи та загальну історію. Мабуть тому з’явилася якась невизначеність, або  навіть розгубленість у багатьох людей у відношенні до минулих подій. Але коли ця невизначеність просліджується у засобах  масової інформації, які по  суті формують думку більшості людей у країні - це вже проблема.

Наша країна протягом багатьох  років недопрацьовувала  в плані пропаганди власної історії, цінностей, надбань, національної ідеї. Через це, не дивлячись на здобуту незалежність, десятиліттями принижувалася українська мова, культура, самі українці. До 2014 року не велася робота з виховання патріотизму, любові до своєї країни. Це є однією з причин втрати території та війни на Донбасі.

Тому, на мій погляд, така риторика у цей день є неприпустимою.  У День Примирення та День Перемоги з усіх засобів масової інформації повинен лунати головний меседж, щоб почули усі від старого до малого – що ВІЙНА це найбільше зло, горе,  смерть, руйнування, сльози, покалічені долі, злидні, важка праця. А для українського народу - це подвійна трагедія, бо військові дії пройшли по усій території країни. При цьому постраждало і цивільне населення. Та не зважаючи ні на що,  самопожертва та героїзм воїнів, за підтримки усього народу, в силі зупинити найзапеклішого ворога.

Необхідно провести паралелі між тією війною і цією що відбувається у наші дні – скільки зруйнованих сіл, міст, знедолених  людей, які залишилися без домівки, втратили рідних, скільки загинуло молодих людей,  які мали свої плани на життя, коханих людей, сім’ї. За кожним випадком стоїть  чийсь біль і трагедія. Розкажіть про життєві історії, є ще багато свідків, які тільки тепер можуть розповісти нічого не приховуючи про події минулої війни, через людські долі по - новому розкрийте історію.

Саме через близькість війни, яку хоч і не називають війною, але вона триває і кінця краю їй не видно,  нинішнє покоління може відчути усю трагедію і жахіття  війни з фашизмом.

Така пам’ять остудить голови багатьох. І якби раніше, з самого початку років незалежності, постійно розповідали людям, що потрібно поважати ту країну у якій живеш, що кордони - це святе, що переділ території – це війна, а війна це горе, то мабуть не було б тих багатолюдних мітингів  з криками про приєднання до іншої країни і Росія не  змогла б здійснити свої плани і вести гібридну війну проти України.  Пора уже навчитися робити висновки з історії та власних помилок, щоб запобігти їх у подальшому.