Новий КПК - вади і недоліки

  Як всім нам відомо, у якості головної мети прийняття Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК) владою було задекларовано наближення процедур кримінального процесу до загальноприйнятних стандартів цивілізованого світу. Як це було реалізовано на практиці -  можна зрозуміти, проаналізувавши розділи КПК, у яких сталися найбільш суттєві  зміни процедур кримінального процесу.

     1.Процедура ініціювання кримінального провадження.

     Згідно ст.214 КПК,  слідчий, прокурор не пізніше 24 годин після подання заяви , повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення обставин , що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення , зобов ’ язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування .  На перший погляд здається,  що така новела значно спростила можливість для зацікавлених осіб ініціювати кримінальне переслідування злочинців. Але, як виявляється,  це не зовсім так.

     По-перше, законодавчо визначений обов’яз ок внесення заяв до ЄРДР зовсім не означає,  шо такі заяви завжди своєчасно вносять до реєстру – особливо це стосується органів прокуратури, які за старою звичкою продовжують «сортувати» заяви по ознаку підстав для внесення в реєстр. Навіть якщо прямим текстом буде зазначено «заява про злочин», або «прошу притягнути до кримінальної відповідальності», у багатьох випадках прокуратура надсилає відписки, що заява розглянута за загальними правилами, передбаченими Законом України «Про звернення громадян» -  в таких випадках допомагає лише подання скарги слідчому судді.

   По-друге, процесуальним еквівалентом відмови у порушенні кримінальної справи за «старим» КПК фактично є постанова слідчого про закриття кримінального провадження. До речі, слідчі судді за поданими скаргами у більшості випадків так само скасовують ці постанови, як раніше суди скасовували постанови про відмову у порушенні кримінальної справи. Наслідком, як і раніше – є лише повернення справи для продовження слідства (у «старому» КПК було  –  для додаткової перевірки). Дійсно, зараз у потерпілого набагато більше можливостей ініціювати проведення конкретних слідчих дій, ніж раніше – перевірочних заходів, та й процесуальна ефективність розслідування (з точки зору добуття доказів) тепер набагато вища. Але ініціатива притягнення до кримінальної відповідальності конкретної особи, як і раніше, належить виключно прокурору – і тут нічого не змінилось, якщо такого бажання у прокурора немає, то справа приречена циркулювати по замкненому колу від закриття слідчим,  через скасування постанови та повернення для продовження розслідування, з наступним закриттям знову.

   По-третє, досить умовні переваги нового КПК для потерпілого із залишком «перекриваються» проблемами, які можуть виникнути у потенційного фігуранта кримінального провадження. Адже тепер для початку слідчих дій достатньо тільки заяви, без щонайменшої фактичної наявності ознак злочину, тобто новий КПК дає набагато більше можливостей для зловживань такими слідчими діями, як допити, обшуки та вилучення документів та майна. Хоча практика показує, що питома вага таких зловживань суттєво не змінилась – як і раніше,  правоохоронні органи не мають особливого бажання займатись кримінальними провадженнями без будь-яких перспектив, або без відповідної вказівки керівництва. Але ці фактори діяли і раніше – так що насправді мало що змінилось.

     Але є ще одна суттєва проблема, яка була відсутня раніше. Згідно п.6 ч.1 ст.284 КПК, однією з підстав закриття   кримінального провадження може бути  вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню . Тобто якщо раніше  відмова  у порушенні кримінальної справи, або закриття справи  за відсутністю події (складу) злочину автоматично унеможливлювала  порушення аналогічної кримінальної справи без попереднього скасування такої постанови, то тепер за одним і тим же фактом може бути порушено скільки завгодно повноцінних кримінальних проваджень – достатньо наявності нових заяв, які вносяться до ЄРДР, при цьому ніякого попереднього скасування постанови про закриття справи за тим же фактом не потрібно.  Практично це означає, що навіть закриття провадження за відсутністю факту кримінального правопорушення  (тобто визнання державою в особі слідчого та прокурора,  що злочин був відсутній)  не виключає можливості повторного проведення слідчих дій у повному обсязі (допити, обшуки, вилучення речей та документів) за участю тих же фігурантів.

     2.Застосування з абезпечувальн их заход ів .

   Як відомо, всі заходи забезпечення кримінального провадження, передбачені КПК (за винятком викликів) здійснюються на підставі ухвали слідчого судді. Це спричиняє додаткове навантаження на слідчих, прокурорів та суддів, але ця новація виглядає дещо недосконалою. Зокрема, виглядає недоцільним отримання ухвали слідчого судді на т имчасовий доступ до речей і документів (без їх вилучення). Фактично ніяких порушень прав та свобод громадян та юридичних осіб у такому випадку немає, тим більше що особа може відмовитись надати речі та документи. Також є процесуально невиправданим застосування  виключно ухвалою слідчого судді таких запобіжних заходів, як   особисте зобов’язання , особиста порука та  застава . Без будь-яких проблем це може здійснюватись на підставі постанови прокурора - з можливістю її оскарження (підозрюваним або потерпілим) слідчому судді. Можна прогнозувати, що у переважній більшості випадків підозрюваний буде згоден з винесеною постановою, що таким чином значно розвантажило б суди.

   Неоднозначним є також питання застосування приводу в інший населений пункт. Згідно ч.3 ст.122 КПК, потерпілим, цивільним позивачам, свідкам оплачуються проїзд, наймання житла та добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Існуючий порядок виплати такої компенсації не передбачає авансування майбутніх витрат, що не дасть можливості малозабезпеченим громадянам самостійно прибути до місця виклику. Згідно п.8 ч.1 ст.138 КПК,  п оважними причинами неприбуття особи на виклик є також інші обставини, які об’єктивно унеможливлюють з’явлення особи на виклик. Такою обставиною цілком підставно можна вважати відсутність коштів на проїзд та проживання, тому буде неправомірним здійснення приводу особи, яка не з’яв илась на виклик з такої причини.

     3.Процедури судового та апеляційного оскарження.

     Нормами ст.303 КПК значно звужений як склад осіб, які мають право на судове оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора під час досудового розслідування, так і випадки такого оскарження. Зокрема, відсутня можливість судового оскарження недотримання розумних строків слідства, а також подання скарг особами, які не є підозрюваними або потерпілими. Це унеможливлює захист порушенних прав особи під час здійснення деяких слідчих дій, що ніяк не може вважатись досягненням законодавця у реформуванні кримінального судочинства.  

     Норми ст.309 КПК не передбачають апеляційного оскарження, зокрема, ухвал слідчого судді про привід, проведення обшуку, визначення розміру застави, а також відмову у задоволенні скарги на практично всі дії (бездіяльність) слідчого або прокурора.  Також не передбачене оскарження ухвали про застосування  запобіжних заходів (у тому числі розміру застави, домашнього арешту та тримання під вартою ) при розгляді справи у суді першої інстанції.   Таке становище, коли суттєве обмеження прав та свобод людини, а також спрямування кримінального провадження  залежить від рішення одної посадової особи, навряд чи можна визнати нормальним. Тому є нагальна необхідність допустити можливість апеляційного (а в деяких випадках – і касаційного) оскарження таких судових рішень.

     4.Перехідні положення, що стосуються дії норм КПК України 1960 р.

   Згідно ч.11, ч.12 розділу X І КПК,  кримінальні справи, які до дня набрання чинності цим Кодексом надійшли до суду, розглядаються судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій і Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Кодексом.   Розслідування кримінальних справ, у разі повернення таких кримінальних справ судом прокурору для проведення додаткового розслідування проводиться у порядку, передбаченому цим Кодексом. Таким чином,  на справи, що розглядаються судами за «старими» правилами, не поширюються новели КПК  щодо неможливості повторного розгляду справи судом першої інстанції, тому такі справи можуть до нескінченності ходити по «зачарованому колу» вирок – скасування по апеляції – новий розгляд в суді першої інстанції.  

    Ще цікавіше сітуація з додатковим розслідуванням справ, повернутих із суду за «старими» нормами КПК. У таких випадках справа заноситься до реєстру та розслідується за загальними правилами КПК, але при цьому повністю невизначеним є статус обвинуваченого по справі. Згідно ст.42 КПК,  підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру,  а згідно ст.219 КПК, строки досудового розслідування відраховуються з моменту повідомлення особі про підозру. Таким чином, якщо обвинуваченому за «старими» нормами КПК не буде повідомлено про підозру при додатковому розслідуванні, то слідство по справі може  будти закінчено коли завгодно, оскільки ніякі конкретні строки у такому випадку КПК не передбачені. Крім того, обвинувачений не буде мати права навіть оскаржити таку бездіяльність слідчого, оскільки він взагалі не входить до кола осіб, які за нормами ст.303 КПК мають право на судове оскарження – і такі випадки вже траплялись на практиці. Прокуратура, отримавши безперспективну для себе (з точки зору можливості обвинувального вироку) справу для проведення додаткового розслідування, реєструє таку справу в ЄРДР, після чого назавжди кладе її до шухляди - тому що повідомлення про підозру автоматично вмикає «лічильник» строків та надає підозрюваному право подавати відповідні скарги, а відсутність такого повідомлення не тягне за собою жодних процесуальних наслідків ні для слідчого, ні для прокурора.

     Що ж ми маємо у «сухому залишку», як кажуть? Насамперед – це еклектичність та недолугість нового КПК, яку потрібно терміново виправляти законодавчим шляхом. Але дещо залежить і від позиції касаційної судової інстанції – тобто ВССУ. Зокрема, спираючись на норми ст.124, п.8 ч.3 ст.129  Конституції України  щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, а також права на апеляційне оскарження рішень судів, якшо таке не заборонене законом, вища судова інстанція вправі прийняти постанову пленуму, в якій визначити розширені (порівняно з КПК) можливості  як судового оскарження дій та бездіяльності слідчого та прокурора,  так і апеляційного перегляду судових рішень, що безпосередньо зачіпають права та свободи гроиадян та юридичних осіб на будь-якій стадії кримінального провадження. Також є доцільним визнати неправильною практику щодо приводу осіб, викликаних в інший населений пункт, та рекомендувати слідчим та судам у таких випадках застосовувати доручення в порядку ч.6 ст.218 КПК, та допит осіб у режимі відеоконференції.

    Остається тільки сподіватися, що законодавці та судді ВССУ дослухаються до голосу здорового глузду.