Знесення самочинного будівництва (ч.2)

Можливість знесення будинку, щодо якого виникло право власності

07 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 802/3825/14-а, адміністративне провадження №К/9901/7617/18 (ЄДРСРУ № 92051780) досліджував питання знесення самочинного будівництва.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Таким чином, при дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 та в постановах Верховного суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі №916/675/15 у яких вказується, що державну реєстрацію не можна пов`язувати з моментом (підставою) виникнення речового права і що вона сама по собі не є підтвердженням речового права.

(!!!) Іншими словами, наявність запису в реєстраційній книзі про право власності не має правового значення для встановлення власника майна.

Окрім того, відповідно до висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 917/553/17, від 03.04.2018 у справі № 922/1645/18, за яким частиною другою статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним чинним та нескасованим правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії та які мають пріоритет над записами, що містяться в Державному реєстрі.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини 4 цієї статті.

А у постанові від 01.10.2019 у справі № 826/9967/18 Верховний Суд зазначив, що після реєстрації права власності на реконструйований об`єкт нерухомого майна, у разі наявності всіх визначених законом підстав вважати об`єкт самочинним будівництвом відповідно до частини першої статті 376 Цивільного кодексу України, Департамент ДАБК зобов`язаний звернутися з позовом про знесення самочинно збудованого об`єкта (об`єктів) у порядку, встановленому законом. Тобто ефективним способом захисту за даних обставин є знесення самочинного будівництва за рішенням суду у разі, якщо Департаментом ДАБК буде доведено, що об`єкт має ознаки самочинного будівництва.

P.s. Слід також зауважити, що згідно з правовою позицією, висловленою у постановах Верховного Суду України від 25.03.2008 у справі №21-2343во07 та Верховного Суду від 11.04.2018 №804/401/17, триваюче правопорушення - це проступок, пов`язаний з тривалим, неперервним невиконанням обов`язків, передбачених законом. Тобто, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Іноді такий стан продовжується значний час і увесь час винний безперервно вчиняє правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов`язків. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку усунення стану за якого об`єктивно існує цей обов`язок, виконанням обов`язку відповідним суб`єктом або припиненням дії відповідної норми закону.

Відтак, встановлений процесуальним законом строк звернення до адміністративного суду не повинен використовуватись як засіб легалізації триваючого правопорушення та не повинен бути однозначною підставою для відмови у застосуванні державою примусових заходів, спрямованих на його припинення.