Ситуація, коли людина намагається стягнути моральну шкоду за подання апеляційної скарги в іншій справі. На перший погляд, це здається абсурдним. Але чи все так просто?
Здається, тема моральної шкоди в юридичній площині вже давно мала би бути досліджена, як космос: розкреслена мапами, позначена координатами, заселена прикладами та контраргументами. Але ось цей випадок – унікальний, суперечливий і, без перебільшення, філософський.
Уявіть: людина, яка вже пережила судовий процес, намагається знайти захист від болю, що виник через… апеляційну скаргу іншої сторони. Не через її зміст, а через сам факт її подання, навіть якщо це супроводжувалося порушеннями. Проблема настільки делікатна, що об'єднана палата Касаційного цивільного суду (ОП КЦС) тепер має вирішити: чи є підстави для захисту в подібних випадках?
Проблематика відшкодування моральної шкоди в Україні формально виглядає простою. Ви (або ваш адвокат) повинні довести:
Порушення права.
Наслідки цього порушення.
Причинно-наслідковий зв’язок між ними.
Але коли йдеться про процесуальні дії – наприклад, подання апеляції – виникає питання: чи можна вважати саму процесуальну дію порушенням права?
Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) надає сторонам право на оскарження. Це їхній обов’язок чи право, якщо вбачають помилку? Де проходить межа між «реалізацією права» та «порушенням права іншої особи»?
Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження в цій справі, обґрунтувавши це тим, що позов не підлягає судовому розгляду. Касаційний цивільний суд, однак, вирішив передати справу на розгляд об'єднаної палати, адже, за іншими обставинами, у подібній ситуації раніше було підтримано право позивача звертатися до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди.
Ця суперечність у практиці КЦС викликає два ключові питання:
Чи є моральна шкода, спричинена процесуальними діями іншої сторони, підставою для захисту?
Як знайти баланс між процесуальними правами однієї сторони та правами іншої?
Досвід закордонних країн: уроки для України
Подібні питання давно розглядаються у правових системах інших країн, і їхній досвід може бути корисним.
США: В американській правовій системі існує поняття "abuse of process", що перекладається як "зловживання процесом". Якщо сторона навмисно використовує судову процедуру, аби завдати шкоди іншій стороні, це може стати підставою для подання окремого позову. Проте сам факт подання апеляції без ознак зловживання не вважається підставою для компенсації.
Німеччина: Тут питання моральної шкоди регулюється дуже чітко. Основний принцип – Verhältnismäßigkeit, тобто "пропорційність". Якщо процесуальні дії були законними, навіть якщо вони викликали негативні емоції, суд не визнає моральну шкоду. Однак якщо дії супроводжувалися явним зловживанням, суд може стати на бік постраждалої сторони.
Франція: Французьке право підтримує ідею компенсації моральної шкоди, але лише за умови, що вона є наслідком грубих процесуальних порушень. Сам по собі факт подання апеляції не вважається підставою для компенсації, навіть якщо це затягнуло розгляд справи.
Що може вирішити об’єднана палата КЦС?
Ситуація, описана у справі №296/12456/23, може здатися пересічною. Але вона піднімає важливі питання, з якими зіштовхується не лише судова система, а й суспільство в цілому. Рішення ОП КЦС стане визначальним. У ньому може бути сформульовано кілька ключових принципів:
Оцінка обґрунтованості апеляції. Якщо дії виконавчого комітету мали явні ознаки процесуального порушення (наприклад, відсутність повного тексту постанови), суд може визнати, що позивач має право на компенсацію.
Визнання балансу інтересів. Справедливість вимагає, щоб апеляція не ставала інструментом для тиску чи перешкоджання.
Процесуальна відповідальність. Зловживання процесуальними правами повинно мати наслідки, але їхня оцінка потребує чітких критеріїв.
Моя скромна думка
Цей випадок, як і багато інших у моїй практиці, нагадує мені, що право – це не лише закони, а й люди, їхні історії, емоції та боротьба за справедливість. Коли людина звертається з позовом, вимагаючи компенсації за моральну шкоду через апеляцію іншої сторони, це не завжди примха чи бажання «помсти». Інколи це – остання спроба довести, що її права заслуговують на захист.
Водночас захист прав однієї сторони не має ставати інструментом обмеження прав іншої. Мені здається, що ключ до вирішення цієї справи – у тонкому балансі між захистом прав кожного учасника процесу.
Справу передано на розгляд. А поки що кожен із нас, хто працює у правовому полі, має думати не лише про букву закону, а й про його дух. І нехай остаточне рішення у цій справі стане не лише законом, але й уроком.
