Чому аграрії країн ЄС відстоюють свої права, а українські не можуть (чи не хочуть)?

За таких умов на українському ринку виживуть лише два-три агроолігархи

Бізнеси країн ЄС у 2024 році продовжують організовано тиснути на свої уряди та Єврокомісію з вимогами обмежити потрапляння української агропродукції на їхні ринки. 10 січня шість громадських організацій сільгоспвиробників ЄС звернулись до Єврокомісії зі спільною заявою, в якій називають імпорт продуктів з України загрозою для виживання європейських виробників та вимагають його обмежити. Також до “дружньої” політики країн ЄС по периметру нашого кордону приєднались фермери Румунії, які блокують вже два пункти пропуску. 

Проблеми з закриттям кордонів для нашої агропродукції почалися ще на початку минулого року. Проте з боку українського аграрного бізнесу за весь цей час немає жодних реакцій на це, хоча б мінімально співмірних діям бізнесів по той бік кордону. 

Є декілька причин, чому агробізнес Польщі, а тепер і Румунії знає як захищати свої права і вимагає у своїх урядів поступок, а український - не протестує й взагалі не висловлює свого ставлення до цієї ситуації. Причини не у війні.

Однією з організацій-підписантів заяви до Єврокомісії з вимогою обмежити імпорт української агропродукції, є Copa-Cogeca, яка обʼєднує профспілки сільгоспвиробників та конфедерацію сільськогосподарських кооперативів країн ЄС. Ця найсильніша лобістська група європейських фермерів існує понад 60 років та змушує уряди рахуватись з їхньою позицією.

Українські ж дрібні агровиробники, які становлять 53% ринку, за понад 30 років Незалежності так і не спромоглися консолідуватись та організовано захищати свої інтереси. Значна частина дрібних агровиробників зосереджена винятково на виробництві та не бажає заглиблюватися в причинно-наслідкові звʼязки між економічною політикою України (радше її відсутністю) та рентабельністю свого бізнесу.  Ще одна специфічна риса нашого аграрного ринку зумовлена його ментальністю й цінностями: найуспішнішими вважаються ті, хто домовиться за кращі умови для одного себе, а не досягне змін на краще для всіх. Українські аграрії роз'єднані, розбилися за різними асоціаціями, і в кожній асоціації обовʼязково є гравець, хто хоче поглинути всіх інших. Тому немає консолідованої позиції, а є “договорняки” окремих гравців, що сподіваються зʼїсти конкурентів, які покірно приймають чинні правила та умови.

Через це не бачимо жодного протесту української агроспільноти проти блокад кордонів. Внаслідок цього не бачимо й проактивності Міністерства аграрної політики, а тільки констатацію наявних проблем. Адже власники бізнесів, виробники, не вимагають зміни правил.

У 2022 році Україна експортувала продукції на суму 44,15 млрд доларів, а імпортувала – на 55,27 млрд доларів, і негативне сальдо зовнішньої торгівлі становило 11,3 млрд доларів. Статистики за весь 2023 рік ще немає, але тенденція чергового падіння експорту очевидна: за січень-жовтень 2023 року імпорт товарів в Україну (52,2 млрд доларів) майже вдвічі перевищив експорт (29,8 млрд доларів).

Українські аграрії переживають одночасно кілька криз (війна, дорога логістика, руйнування шляхів на світові ринки, блокада по периметру кордонів ЄС), але не можуть обʼєднатись, щоб змусити Уряд провадити таку політику, яка дасть змогу зберегти їх бізнес в таких надто складних умовах.

Поки українські виробники не навчаться обʼєднуватись і захищати свої справедливі вимоги, й не стануть субʼєктом економічної політики (як фермери в Польщі, Румунії та інших країнах ЄС), вони будуть лише обʼєктом тиску, причому з усіх боків. І виживуть у таких умовах лише два-три агроолігархи. Але це буде вже зовсім інша історія.