Деурбанізація, яка почалася з моменту повномасштабної війни, значною мірою вплинула на збільшення населення у селах України.
З початку повномасштабного вторгнення рф в Україну та постійних обстрілів великих міст, мільйони людей почали мігрувати з України, або ж з міст-мільйонників, особливо з окупованих та тих, де ведуться бойові дії. Значна частина українців масово почала переїжджати зі східної до центральної та західної України. Однак після того, як почалося перенаселення великих міст, а це своєю чергою вплинуло на збільшення вартості житла та й життя в цілому, то пріоритет почали віддавати невеликим населеним пунктам. На ситуацію ще й вплинуло те, що ворог частіше за все б’є по великих містах, аби завдавати більших втрат нашій країні, як з точки зору кількості людей, так і інфраструктурі.
Якщо ж говорити про села та невеличкі міста, то у них є деякі переваги. По-перше, вартість житла значно дешевша. А в більшості випадків, власники будиночків у віддалених населених пунктах взагалі можуть віддавати у користування свої дачі безплатно. Від гостей (переселенців) можуть запросити тільки оплату комунальних послуг. По-друге, на відміну від великих міст, в селах є можливість займатися городництвом. Часто можна бути свідком того, як багато людей, від’їжджаючи до родичів за кордон, чи в інші міста, залишали для внутрішньо переміщених осіб свої городи, заохочуючи їх робити собі запаси їжі на зиму, аби боротися із можливим дефіцитом продовольства у найближчому майбутньому, що пов’язано із воєнними діями. Адже всі ми були свідками та бачили як багато в Україні палало зернових полів, які були навмисно обстріляні та підпалені російськими військами.
Звичайно у містах обласного значення набагато більше можливостей забезпечувати гуманітарною допомогою переселенців. Однак щиросердечність українців, особливо які живуть у маленьких селах, значною мірою просто врятувала мільйони біженців із зон бойових дій. Адже людей селили до себе додому, годували й одягали їх. Всім селом зносили одяг та їжу. Крім того, саме від активності різноманітних громадських організацій та від органів місцевого самоврядування залежить рівень забезпечення ВПО. Якщо на постійній основі працювати над пошуком донорів та благодійників, то результат не заставить на себе чекати та люди будуть забезпечені хоч мінімально необхідним.
За час війни села значною мірою наповнилися новими мешканцями. Багато з них навіть не планують від’їжджати, адже й гадки не мають де їм жити. Сотні й тисячі будинків та об’єктів інфраструктури розбомбили та розграбували російські війська. Сотні тисяч українців залишилися без власного дому. І гадки не мають, коли у них буде можливість повернутися додому. Вони тільки вірять і сподіваються, що скоро це все закінчиться.
Проблемним моментом є також те, що у маленьких містах слабо розвинена інфраструктура. Українські села потребують значних інвестицій для нормального життєзабезпечення. Закордонні та державні інвестиції переважною мірою йшли у великі міста, а села залишалися без необхідних капіталовкладень в енергоощадження, водопостачання, інфраструктуру тощо. І це можливо було раніше зрозуміти, адже перед тим, як інвестувати мільйони у населений пункт, потрібно було зрозуміти скільки кінцевих бенефіціарів буде від створення певної цінності. Наприклад, скільки мешканців буде їздити по дорозі в селі, на ремонт якої виділять десятки й сотні мільйонів гривень. Така ж ситуація із водогонами, школами, дитячими садочками, лікарнями тощо.
Найголовніша цінність в Україні – це її люди. А разом зі збільшенням жителів сіл, збільшилася й цінність таких населених пунктів, в яких умови життя можливо покращити тільки завдяки залученню інвестицій від міжнародних донорів.
