Чи можливо використовувати "право на зло" з метою уникнення виконання своїх зобов'язань?
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність учасників цивільних правовідносин. Тобто дії таких учасників мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони відповідного правовідношення.
На жаль, поведінка учасників цивільних правовідносин не завжди є добросовісною. Навпаки, досить часто трапляються ситуації, коли одна із сторін договору свідомо намагається уникнути виконання своїх зобов’язань, наприклад, зі сплати боргу, використовуючи при цьому різноманітні правові механізми.
За таких обставин, інша сторона договору має право звернутись до суду за захистом своїх порушених прав і саме суд має бути тією інстанцією, яка забезпечить дотримання принципів добросовісності, справедливості та верховенства права і унеможливить «використання права на зло» в цивільних правовідносинах.
У зв’язку із наведеним, особливої уваги заслуговує постанова Верховного Суду від 10.02.2021 року у справі № 754/5841/17.
Згідно з обставинами цієї справи місцевий суд заочним рішенням стягнув з відповідача на користь позивачки борг, а згодом за заявою відповідача скасував це рішення і призначив справу до розгляду в загальному порядку.
Тим часом відповідач, з метою уникнення виконання обов’язку зі сплати боргу, уклав зі своєю матір'ю договір дарування 1/3 частки квартири, що належала йому на праві власності.
В подальшому мати відповідача уклала договір купівлі-продажу спірної частки квартири з іншою третьою особою.
Позивачка просила суд визнати недійсним договір дарування спірної частки квартири, а також застосувати як спосіб цивільного захисту процедуру реституції (повернення спірної частки квартири первісному власнику – боржнику).
Місцевий суд відмовив у задоволенні позову, вказавши, що в діях відповідачів не міститься ознак умислу, спрямованого на приховування реальної мети укладення оспорюваного договору.
Натомість апеляційний суд це рішення скасував, визнав оспорюваний договір дарування недійсним, а в застосуванні реституції відмовив, оскільки така вимога може бути пред'явлена лише стороною недійсною угоди, а позивачка не є стороною такого договору.
Верховний Суд за результатами розгляду цієї справи зазначив, що у цій справі очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оскаржуваних договорів) "вживали право на зло", оскільки цивільно-правовий інструментарій (укладені оскаржувані договори) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку боржника у спірній квартирі і зумовив настання негативних наслідків для позивачки.
Укладення будь-яких договорів не може використовуватись як механізм для уникнення виконання боржником своїх зобов’язань стосовно повернення боргу, оскільки в такому випадку порушуються інтереси кредитора, який не в змозі буде задовольнити свої вимоги за рахунок майна такого боржника, що явно не відповідає принципу добросовісності, справедливості та порушує принцип верховенства права.
За таких обставин, Верховний Суд вважає, що існують підстави не тільки для визнання договору дарування спірної частини квартири недійсним, а й для повернення 1/3 частини квартири у власність боржника, оскільки останній разом зі своєю матір’ю та іншою третьою особою «вживали право на зло», що спричинило порушення інтересів позивачки.
При цьому, Верховний Суд також зазначив, що у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом, проте є ефективним та не суперечить йому, а закон у свою чергу не визначає іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Необхідно визнати, що практика відчуження майна та будь-яких активів з метою уникнення виконання зобов’язань щодо оплати боргу є досить поширеним явищем в Україні.
Саме тому зазначеним судовим рішенням Верховний Суд створив черговий прецедент, який покликаний зменшити потенційні недобросовісні дії учасників цивільних правовідносин та забезпечити практичну реалізацію принципів добросовісності, справедливості та верховенства права.
