Правова культура здійснення підпису в Україні

Власноручний підпис є невід’ємним атрибутом нашої правової культури. Цей взаємозв’язок обумовлює так само і негативний вплив низького рівня правосвідомості на здійснення підпису нашими громадянами.

У повсякденному житті кожна людина використовує такий письмовий елемент як власноручний підпис. Це настільки важливий елемент документа, що навіть в Основному законі України підпис згадується декілька разів. Зокрема, зазначається, що для призначення Всеукраїнського референдуму необхідно зібрати не менше як «три мільйони підписів громадян України»; нормативно-правові акти підписуються Головою Верховної Ради України, Президентом України, Прем’єр-міністром України; текст присяги скріплюється підписами осіб, які приводяться до присяги. Проте, ні в Конституції України, ні в інших документах не роз’яснено, а що ж таке підпис, яким він має бути.

Тому, вірогідно, що здійснення підпису є правовою традицією, яка виробилася протягом століть фактичного використання підпису у такий спосіб, як це розуміють окремі люди, які його здійснюють. Зазвичай, прийнято вважати, що кожна людина визначається із формою (зовнішнім виглядом) власного підпису при отриманні паспорту громадянина України. Я пишу саме про «здійснення» підпису, а не про «виконання», для того, щоб наголосити на тому, що він є не просто художнім елементом, а він є ритуалом та свого роду юридичним фактом.

Безпосередньо, підпис людини нерозривно пов’язаний із її іменем, що встановлено у Цивільному кодексі України.

Цивільний кодекс України визначає важливе місце імені людини, закріплюючи право кожної фізичної особи на ім’я у  главі «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи». Зокрема, у статті 296 Цивільного кодексу України визначено, що «фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності», тобто не лише тих сферах, які охоплюються регулюванням Цивільного кодексу України, але і в усіх сферах (зокрема, адміністративного права, процесуальних галузей права тощо, а також тих відносинах, в яких правове регулювання може бути відсутнє взагалі). Тобто, Цивільний кодекс України юридично закріпив цю багатовікову правову традицію використання власної назви людини. Зокрема, у статті 28 Цивільного кодексу України встановлено, що «фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям».

Традиційно, в Україні для найменування людини застосовувалося прізвище, ім’я та по батькові. З недавніх пір ця традиція почала витіснятися європейським зразком – застосовується ім’я та прізвище особи. Але на виконання графічного підпису особи це навряд чи може мати який-не-будь вплив. На мою думку, використання амбітних та каліграфічних підписів було запозичене у аристократії ще з тих пір, коли загальні верстви населення не були писемними. Можна помітити, що підписи бувають абсолютно різними – примітивними (два-три елементи, чи взагалі один) чи дуже складними, виведення яких займає значну площу паперу, і більше часу, ніж написання від руки прізвища, імені та по батькові. Можна погодитися із тим, що зображення підпису залежить лише від фантазії його власника та бажання останнього або заощадити, або витрачати час.

У діловодстві підписом називається реквізит документа, який складається із назви посади чи статусу підписанта, власного підпису, та розшифровки підпису. Проте, таке розуміння власного підпису вже враховує багатовікову традицією, а не формує її. Тобто, фізичні особи використовують графічне зображення підпису за традицією і виключно на власний розсуд.

Важливість власного підпису та його якості обґрунтовується саме статтею 28 Цивільного кодексу України – тобто, опрацьовуючи документ, важливо встановити, чи дійсно конкретна особа його підписала. Звісно, що у разі спору, цей підпис буде перевірятися експертом-почеркознавцем, і маленьке за обсягом зображення підпису стане тим фактором, який призведе до того, що у висновку експерта буде написано «вірогідно належить», або «вірогідно не належить». Тобто, ймовірність встановлення особи, яка набула, змінила чи припинила права та обов’язки, буде мінімальною. У такому разі необхідно обов’язково вручну розшифровувати графічний підпис особи – власноручно записувати прізвище, ім’я та по батькові.

Варто звернути увагу на те, що у такому разі графічне зображення власного підпису де-факто втрачає будь-яке значення, оскільки графічне зображення підпису було вигадане для того, щоб зменшити час, необхідний для підписання документа (особливо, якщо цих документів багато), а у такому разі, підписанту треба більше часу взагалі.

Наразі доволі часто можна зустріти такі аномалії як: зокрема, факсиміле (яке може бути використане, якщо його використання засноване на договорі, який підписаний був власноручно; тобто, за допомогою факсиміле можуть бути підписані лише наступні документи), роздрукований на принтері підпис, підпис відтворений підлеглою особою чи родичем, «вставлене» фото підпису в електронний документ (docx, pdf тощо); надто спрощений, чи навіть спотворений, підпис (крючочек, галочка, петля тощо), який навіть загальними рисами не відповідає звичному підпису особи.

Такі підписи, при їх правовій оцінці, варто, на мою думку, прирівнювати до таких, що відсутні, а особу, яка надіслала такий документ, встановлювати іншим чином: адреса електронної пошти, адреса на конверті та додаток до такого супровідного листа; наявність обов’язкової печатки (нотаріуса, державного реєстратора, керівника адвокатського об’єднання на ордері тощо), бланку суворої звітності тощо. Звісно, що сам факт вчинення правочину іншою особою, підробка підпису тощо свідчить про відсутність правочину як такого, і про імовірність вчинення кримінального правопорушення. Проте, у деяких ситуаціях такі ганебні «правові» традиції відображаються в анекдотах, таких як: «бухгалтер, при одержанні нового паспорта, розписалася, за звичкою, підписом директора».

Проте, часи змінюються, і тепер ми можемо використовувати і електронні документи. Одразу варто зазначити, що правова культура використання таких документів в Україні лише формується, тому електронний цифровий підпис надається іншим особам для використання, шляхом передачі ключа та паролю до нього, попри те, що електронний цифровий підпис не можна перевірити на автентичність, оскільки він в силу закону має таку ознаку як неспростовність; а один і той же документ де-факто може відтворюватися і в електронній формі, і в паперовій формі.

Також у деяких випадках за електронні документи сприймають такі, які не можуть визнаватися електронними взагалі. Зокрема, одержується форма документа, виготовлена в pdf, її або роздруковують для заповнення від руки, або за допомогою спеціальної програми переводять у формат docx, заповнюють, роздруковують, підписують, відскановують. Такий документ дорівнює статусу фотокопії чи ксерокопії (які не засвідчені власним підписом, навіть якщо він там відсканований), але встановити справжність підпису, вірогідно, неможливо. Тобто, таке виготовлення документів, за відсутності оригіналів, втрачає будь-який юридичний сенс.

Підпис настільки важливий, що за повідомленнями ЗМІ, прийняті Верховною Радою України закони, можуть чекати на підпис Президента України тривалий час. Але саме недостатній рівень правової культури здійснення підпису посадової особи і обумовлює таку ганебну ситуацію. Зокрема, стаття 94 Конституції України визначає, що «Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений».

Таким чином, у тому разі, якщо Президент України допустив «не підписання» такого закону, діє конституційна презумпція того, що закон вважається схвалений Президентом України, то Голова Верховної Ради України повинен підписати такий закон, і опублікувати його в газеті «Голос України» самостійно. Звісно, у разі незгоди із цим, Президент України може спробувати визнати такий закон неконституційним, але на мою думку, підстав для цього немає. Було б доцільно, аби Конституційний Суд України дав роз’яснення цієї статті: чи може Голова Верховної Ради України зволікати із підписанням закону, в який строк він повинен підписати цей закон і направити Голові держави; і чи має право Голова Верховної Ради України, не дочекавшись підпису чи вето по завершенню 15-денного строку, підписати і опублікувати цей закон самостійно? Важливо, що відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Іншим прикладом важливості підпису є також стаття 106 Конституції України, яка визначає, що Президент України, видаючи Укази та Розпорядження з питань призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймання вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав; очолювання Ради національної безпеки і оборони України; приймання у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України, підписує їх не самостійно – а такі акти «скріплюють підписами Прем’єр-міністр України і міністр, відповідальний за акт та його виконання». В той же час, на офіційному сайті Глави держави згадка про такі додаткові візи його вищезгаданих Указів відсутня.

Тож на мою думку, говорити про правову культуру здійснення підпису в Україні можна лише з урахуванням того, що така правова культура «є такою, що розвивається» (як і Україна, в принципі).