Неминучий провал російської пропаганди

Впродовж усього часу «гібридного» наступу на Україну, Російська Федерація користувалася старими, приреченими на поразку, шаблонами радянської тоталітарної пропаганди.

Риторика Кремля, як для внутрішньої, так і для світової аудиторії, базується на засадах постійного протистояння зовнішньому ворогові. Як і десятиліття тому, цей ворог – Захід. Суть цього комплексного поняття залишилася незмінною: Західна Європа плюс США (останні підло керують усім «антиросійським» процесом з-за «світового закулісся»). Саме «ворог №1», тобто Вашингтон, за традицією, винен у всіх бідах «великої і могутньої» Росії. «Довга рука Госдепу» спочатку валила СРСР, а потім всіляко перешкоджала Москві відбудувати колишню імперію задля встановлення світового щастя. 

Ці шаблони проглядаються на усіх рівнях російського агітпропу – від «психо-аналізу» Кисєльова і аж до плакатів «Обама, верни наши пенси!» істеричних російських бабусь. Логіці боротьби проти могутнього і підлого ворога підпорядковане усе буття сучасної російської держави. Загалом, в рамках тоталітарного режиму такий світогляд є досить вигідним: усі помилки і програші можна списувати на «підступність» ворога, посилюючи суспільну істерію і відволікаючи громадськість від небезпечних думок про те, що відповідальність за розвал держави й економіки в першу чергу лежить на керівній еліті.

Однак у середньо- та довгостроковій перспективі така пропагандистська логіка приречена на поразку, оскільки вона базується на двох взаємовиключних твердженнях.

Твердження №1. «Ворог могутній і підступний». Ця думка дозволяє списувати на ворога будь-які помилки в національній політиці в усіх без виключення сферах: від економічної («душать санкціями») та внутрішньої (загроза «кольорових» революцій), і аж до зовнішньої («англосаксонська змова проти слов’янського світу») політики.

Відтак, правляча еліта може мобілізувати на боротьбу проти такого ворога будь-які ресурси держави, обдираючи до нитки власне населення, яке, за панування такої ксенофобської ідеології, буде з вдячністю знімати з себе останню сорочку заради перемоги в «останньому вирішальному бою».

Твердження №2. «Ворог недалекий, деградуючий і відсталий». Такий образ дозволяє усіляко висміювати противника, приписуючи йому усі можливі вади та слабкості, підвищуючи таким чином власну могутність і потенціал (наприклад, «духовниє скрєпи» проти «гейропи»).

Це твердження дозволяє піднімати моральний та бойовий дух суспільства до межі, потрібної правлячій еліті.

Однак якщо уважно розглянути обидва аргументи в комплексі, можна легко помітити, м’яко кажучи, суперечності.

Якщо припустити, що перше твердження правдиве, і ворог справді потужний і всіляко перешкоджає політичному курсу країни, виникає логічний сумнів у компетентності нинішньої правлячої еліти: як вони допустили, щоб ворог посилився аж настільки? Де в такому випадку були доблесні «гебісти» з їх «гарячими серцями і холодними головами»?

Або ж, якщо вірне друге твердження, постає інше логічне запитання: навіщо витрачати стільки ресурсів на боротьбу проти настільки відсталого і слабкого ворога, який от-от загине під тягарем власних вад? І чи не краще вивільнені ресурси використати для покращення умов життя власних громадян?

Відтак, питання часу, коли російське суспільство почне виходити з цього пропагандистського дурману і стане задавати правильні запитання. 

Однак Україна не може чекати аж так довго – нам слід вибудовувати власну інформаційну стратегію, експлуатуючи усі вади кремлівського агітпропу і використовуючи доступний нам світовий досвід.