Некерований потік трудових мігрантів та біженців з третіх країн, контрабандні оборудки, посилення впливу організованих злочинних груп – про ці «страшилки» мова йти не буде. Тому що, як егоїстично це не звучало б, дані питання мають хвилювати не нас, а ЄСів
Некерований потік трудових мігрантів та біженців зтретіх країн, контрабандні оборудки, посилення впливу організованих злочинних груп– про ці «страшилки» мова йти не буде. Тому що, як егоїстично це не звучало б, даніпитання мають хвилювати не нас, а ЄСівську сторону. А враховуючи пильністьчиновників Єврокомісії та Європолу, «кордон не впаде», доки наша держава не реалізуєгідні контрзаходи (перелік яких, нагадаю, наразі чітко визначений і має назву Пландій щодо лібералізації візового режиму). А отже, мова йтиме про іншіпитання, які мають хвилювати українців.
Попри всіможливості, що відкриє безвізовий режим з країнами ЄС, він несе для України таїї громадян низку політичних загроз, а саме:
1. Безвізовий режим з ЄС стане для України не початком «великих інтеграційних процесів», а навпаки, їх фіналом
Для більшості країн-членів ЄС, що поповнили ряди Союзу в останні 5-8 років,скасування віз було лише початком «спільної історії». Проте, для України всеможе бути інакше. Річ в тім, що у відносинах з Україною переговори щодозапровадження двостороннього безвізового режиму мають досить специфічнийконтекст.
Якою б негативною не була тональність відносин офіційного Брюсселю зукраїнською владою, повністю відвернутися від нашої держави для ЄС було бгеополітичною катастрофою. Тому, крім батогів для влади, єврокомісарам доведетьсядавати й пряники. І таким пряником «для народу» потенційно може статибезвізовий режим. «Ми категорично не згодні із політикою української влади,проте ніколи не покинемо український народ», - приблизно під таким «соусом»,цей пряник буде подаватися ЄСівцями. Але, українська влада до цієї «страви»додасть власних «спецій» і повісить її собі на груди, як чергову медаль. І дійсно, більшість«європоразок» влади будуть пробачені громадськістю, яка отримає можливістьвідкривати для себе ЄС.
Скасування віз, може стати своєрідним «відкупом» від України, який з одногобоку зможе її прив’язати, але з іншого – не пускати далі певних меж. Простішекажучи, Україні дозволять гратися у ЄСівському дворі, проте дадуть остаточнозрозуміти, що «на чай у дім» її ніколи не запросять.
І такий стан речей задовольнятиме усіх: українську владу, тому що «медальна грудях буде», а копирсання в складних поняттях на кшталт «верховенствоправа», «свобода слова», «конкурентні вибори» - можна буде припинити;український народ, адже для більшості прихильників євроінтеграції «привідкритих»кордонів буде достатньо; ну і ЄС, для якого запровадження безвізового режимустане красивим жестом лояльності.
2. Замість «безвізового» режиму ми отримаємо «квазілібералізований»
Перший сценарій попри певну недосконалість є оптимістичним. Існує й меншоптимістичний для українців варіант розвитку подій. Річ у тім, що сторониведуть інтенсивні переговори про лібералізацію візового режиму, який можепризвести у перспективі до повного скасування віз для короткострокових поїздок.Але, може і не призвести.
Попри, на диво, хорошу динаміку виконання Україною технічних вимогЄврокомісії, яка спостерігається сьогодні, немає жодних гарантій щодо їїзбереження. Адже зараз Україна завершує виконання першої частини Плану дій щодо лібералізації візового режиму, якоюпередбачено «встановлення нових правил гри», тобто ухвалення певнихнормативно-правових актів. Друга частина Плану дій, до реалізації якої Українаі справді може перейти вже цієї весни, передбачає «гру за новими правилами»,тобто імплементацію у життя оновленого законодавства. І тут, на жаль, є чималоприводів очікувати проблем. Пов’язано це з тим, що в нашій державі насправді єчимало гарних законів, але немає звички ані в громадян, ані у влади, за цимизаконами жити. У ЄС - дещо інші правові стандарти, у які ми, попри сильні намагання,вписуємося поки що доволі рідко.
Відповідно, яких би зусиль недокладало українське зовнішньополітичне відомство, піти далі певної межі нашакраїна просто не зможе. Тому що дипломатія, на жаль, це та сфера де чудес небуває, а значить - доведеться радіти й малим успіхам. І ці успіхи цілкомвірогідно можуть мати форму доповнень до вже діючої між Україною та ЄС Угоди про спрощення оформлення віз (укладено 18 червня 2007),яку, до речі, не зовсім чемно виконують деякі країни Євросоюзу. І власне ця«нечемність» може стати козирем в руках українських дипломатів, який дозволитьпротягти значні спрощення у процедуру оформлення виїзних документів.
Такий фінал історії, в меншій мірі за попередній, задовольнить Україну(медалька буде геть маленькою), але в більшій ЄС (чиновники Європолу зможутьспати спокійно).
Що робити?
Не будучи прихильницею багатолітерних роздумів без практичних фіналів,оминути питання «що ж робити» я не можу. Разом із тим, дати на нього вичерпнувідповідь неможливо, з огляду на контекст політичних традицій, у яких живеУкраїна.
Річ в тім, що, власне, поняття «євроінтеграція» для України з самогопочатку мало інший сенс, ніж для сусідніх країн, які вже давно поповнили лавиЄвропейського Союзу. Якщо для них «євроінтеграція» - це був процес, то для нас це - сама ціль.
Для них це був привід/стимул/можливість стати кращими. Не просто прийнятиреформи, але й, власне, імплементувати їх у життя країни включно із життям влади і громадян. Для України«євроінтеграція», це щось на зразок «абонементу у гольф-клуб», можливістьневимушено залучити до вирішення певних корпоративних проблеми більш заможнихпартнерів.
І саме в цьому потрібні зміни. «Євроінтеграція» має стати ціннісним, а невартісним пріоритетом. Вона повинна бути стимулом створити комфортні умовижиття в межах своєї країни, а не можливістю їздити і дивитися на чужий комфорт.
