Перед німецькою Постановою про паковання були два прецеденти, які вплинули на тлумачення екологічних принципів в ЄС
Перші кроки в напрямку європейського регулювання пакувальних відходів відбулися в 1982 році, коли уряд Данії ввів законодавство, яке вимагає, щоб все пиво та безалкогольні напої, розміщені на його ринках, продавалися в багаторазових контейнерах, в яких було повернуто депозит. Цей захід фактично заборонив використання металевих банок і пластикових пляшок для цих продуктів, оскільки вони, як правило, не підходять для повторного використання, хоча можуть бути перероблені.
Датський закон також передбачав, що всі контейнери для напоїв повинні отримати попередній дозвіл від влади. Це породило очевидну напруженість між датським законодавством і вільним переміщенням товарів на єдиному ринку, оскільки були створені умови, при яких виробники не датських напоїв понесли вищі транспортні витрати, ніж вітчизняні виробники, щоб створити необхідні країні системи повернення та поповнення.
Першою реакцією Європейської Комісії на скарги інших держав-членів про те, що Датський закон рівносильний протекціонізму, була пропозиція так званої Директиви 1985 року про банки для напоїв, спрямованої на узгодження національних законів відповідно з датським підходом. Проте, Рада відхилила це, і, оскільки критика датського законодавства посилилася, в 1988 році комісія порушила справу про датські пляшки (302/86, ECR 4607), прагнучи скасувати цей закон.
В одній з найбільш важливих постанов в прецедентному праві ЄС в галузі навколишнього середовища Суд підтримав екологічні цілі датського законодавства на тій підставі, що охорона навколишнього середовища є основною політикою ЄС. Тим не менш, він також заявив, що цей прецедент буде застосовуватися тільки в тих випадках, коли ще не було задовільного законодавства ЄС і де національні заходи були пропорційні масштабу вирішуваної проблеми.
Проблема вільної торгівлі та відходів знову виникла у 1992 році, коли бельгійська провінція Валлонія заборонила імпорт відходів з інших країн ЄС та інших регіонів Бельгії. Ембарго послідувало за різким збільшенням міжнародних перевезень відходів з кінця 1980-х років, особливо з Німеччини.
На карту поставлено юридичне питання: чи є відходи товаром, яким дозволено вільне пересування через ЄС відповідно до статей 30 і 36 Римського договору, або ж поводження з відходами слід розглядати як чисто екологічний питання.
Слід зазначити, що ЄС вже створив систему відповідно до Директиви 84/631/EEC щодо контролю транскордонних перевезень відходів, яка забороняє повну заборону і дає право тільки національній владі відхиляти вантажі там, де такі важливі державні заходи, як охорона здоров’я, під загрозою.
Це означало, що влада Валлонії не могла стверджувати, що були введені незадовільні заходи контролю з боку ЄС, як і уряд Данії стосовно контейнерів для напоїв. Проте, Європейський суд відмовився заборонити бельгійський закон (Справа C-2/90, Комісія проти Бельгії [1992] 1 ECR 4431), вирішивши, що стаття 130r СЕО, яка визначає, що шкода навколишньому середовищу повина бути усунута в її джерелі, застосовується в цьому випадку.
Таке тлумачення принципу означало, що, де це можливо, міжнародне переміщення відходів повинно бути зведене до мінімуму.
Таким чином, ця постанова встановила більш загальний принцип, згідно з яким в тих випадках, коли існує особливо гостра екологічна проблема, можуть бути надані «виняткові» виключення для вільного переміщення товарів.
