В Україні ж ледь не кожен партійний проект – це або взагалі «підставна компанія», або зграя звичайних популістів, які пишуть неадекватні передвиборчі програми і завалюють народ тоннами обіцянок. Виникає питання: як серед такого політичного смітника віднайт
Навідміну від української мови, в англійськійє два слова на позначення різних видівполітики: politics(боротьба за владу шляхом виборів,революцій, ресурсної конкуренції) таpolicy (стратегіядіяльності політичних гравців, які вцій боротьбі перемогли).
Українцідобре знають, що таке politics:нескінченні політичні кампанії,протистояння між так званими політсилами,революції й таке інше. Але не маютьжодного практичного уявлення про policy.
І не дивно. Українські партії чудововміють боротися за владу легальними, ачастіше нелегальними засобами. Алезавершуються вибори – і щоразу виникаєвідчуття, що замість того, щоб розроблятиперспективний план діяльності в різнихсуспільних сферах, політики продовжуютьзмагатися за вплив і доступ доадміністративної ренти.
Ні партії, ні їхні лідери не оприлюднюютьжодних реальних стратегічних завдань,що повністю нівелює весь реформаторськийпотенціал влади ще до початку її роботи.
Який дім можна побудувати без хоча бконцептуального плану? Правильно,халабуду.
Проблемареформ (а точніше їх відсутності), прояку почалиговорити вже нетільки конкуренти сьогоднішньої влади,а і європейські партнери, полягає втому, що у влади немає й від початку небуло стратегії реалізації державнихперетворень, бо для українських політиківта олігархів, які їх утримують, існуєлише площина politics,а не policy.
Під час електоральних змагань партіїдумали лише про перемогу, а не те, щобуде після неї. Після виборів владі тежне до плану реформ: перебування наверхівці кожен чиновник використовує,щоб накрасти достатньо, аби забезпечитисобі фізичне й політичне виживання вмайбутньому. То навіщо можновладцямламати корумповану систему, якщо вонадає їм колосальні прибутки?
Так і живемо: бюджети політсил та їхніхлідерів (прямо чи опосередковано)поповнюються за рахунок обкраденихплатників податків, які змушені обиратилише між тими партіями, котрим по кишенімасштабні політичні кампанії, ефірнийчас провідних телекомпаній і місце наперших шпальтах центральних видань.
Зрозуміло, що це замкнуте коло рано чипізно розірветься, бо держава простоне витримає нескінченного викачуванняресурсів без підживлення систематичнимиреформами й новою кров’ю в політикумій чиновницькому корпусі.
Постреволюційні парламентські виборидовели, що в суспільстві назріла гостранеобхідність змінити обличчя українськоївлади. Саме звідси неочікуваний успіх«Самопомочі» й «Народного фронту»(нового бренда зі старим складом), атакож загальна мода на введення допартійних списків журналістів, військових,вуличних активістів та інших діячів«непарламентської» статури.
Цейолігархічний ребрендинг політсилспрацював, але відсутність у партійреальної, а не показової стратегічноїначинки (policy)радше рано, ніж пізно змусить і політичнихгравців, і виборців принципово змінититактику поведінки.
Кінець популізму: як відділити зернавід полови
У будь-якій сучасній розвиненій демократіїметою створення партії (політичноїгрупи, організації і т.п.) є боротьба завладу, необхідну для реалізаціїконкретних, зрозумілих, раціональнихі підтримуваних електоральною більшістюдій.
В Україні ж ледь не кожен партійнийпроект – це або взагалі «підставнакомпанія», або зграя звичайних популістів,які пишуть неадекватні передвиборчіпрограми і завалюють народ тоннамиобіцянок. Виникає питання: як середтакого політичного смітника віднайтиорганізації, що в майбутньому можутьстати провідниками реальних змін?
Для цього потрібен чіткий критерій. Інайкращим показником є наявність чивідсутність ефективних довготривалихпартійних проектів, спрямованих нарозв’язання конкретних проблем певноїсоціальної групи чи українського народу.
Круглі столи – це не проекти, а балаканина.Законодавчі ініціативи партій – це непроекти, а мрії активістів. Мітинги йдемонстрації – це не проекти, а здебільшогочистий піар.
Проект – це коли політсила за власнікошти (членські й благодійні внески)надає студентські гранти на закордонненавчання, пропонує безкоштовні юридичніконсультації, займається реалізацієюпрограм, до яких не доходять руки вдержави (від дослідження рівня екологічноїзабрудненості промислових центрів доутриманням притулків для тварин).
Партії повинні вчити населення зароблятигроші й залучати спонсорів до втіленнясуспільних ініціатив, виконуючи функціюфінансових менеджерів свого електорату.
Саме перманентні проекти найкращедемонструють, що робитиме політсила,прийшовши до влади. Якщо до виборівпартія займається фарбуванням мостів,встановленням дитячих майданчиків,розповсюдженням рекламних флаєрів,відверто розрахованих на ідіотів, точого, крім популізму, можна від неїчекати після перемоги?
Нічого…
Здавалося б, у країні існує десятоквеликих партій зі значними бюджетамий регіональними структурами, що маютьфінансові й організаційні можливостідля виконання суспільно важливихпроектів. Однак вони нічого не роблять,і якісний рівень партійної політикизалишається десь на рівні середини 90-хроків.
З одного боку, відсутність постійнихпроектів, якими б партії займалися,незважаючи на свої рейтинги, свідчитьпро надвисокий рівень внутрішньоїкорупції в структурах політсил(«відкатоорієнтованість», брак ефективнихпартійних менеджерів, низькийінтелектуальний рівень партійнихфункціонерів). З іншого боку, такаситуація пояснюється нульовою конкуренцієюна досить закритому ринку, спричиненоювідносною монополією на рекламніресурси.
Та все дуже швидко змінюється. У станівійни держава відчуває брак мотиваціїта здорового глузду в політиків набагатогостріше, ніж у мирний час, а тому починаєблискавично переосмислювати своїпотреби. Крім того, у країні постійнозростає інтернет-аудиторія, що даєможливість починати ефективні виборчікампанії з набагато меншими ресурсами.
Отже, вже скоро на вітчизняний політикумчекають серйозні зміни. Моральнозастарілі популісти відійдуть у небуття,давши дорогу молоді, для якої Україна– це кровна Вітчизна, а не величезнийбанкомат, напханий зеленню.
