Двома найгострішими проблемами сучасної України є монополізація державою засобів легітимного насилля і кримська пастка. Як їх розв'язувати, панове?
Неочікувана затримка старту президентських перегонів 2014 року пов'язана не тільки з технологічними проблемами різних кандидатських штабів, недосконалістю вітчизняного виборчого законодавства й постреволюційним шоком, що вразив політичну систему.
Початок передвиборчої кампанії затягується передусім тому, що її основні учасники не можуть окреслити зрозумілу й загальноприйнятну формулу розвитку України, запропонувати суспільству ефективну програму дій в умовах головних викликів сьогодення.
Уже ясно: крім корупції й тотальної бідності, "вічних" проблем, які в нашому політикумі заведено не розв'язувати, а забалакувати, – ця президентська кампанія експлуатуватиме ще дві актуальні теми.
Перша – доля структур, що зазіхають на державну монополію на легітимне насильство: "Правого сектора", "Оплоту" й подібних.
Друга – кримське питання.
Наявність дієвої стратегії розв'язання цих проблем може додати кандидатові голосів з "електорального болота", що й забезпечить йому перемогу в президентських перегонах.
Поки що чіткої позиції ніким із політиків не окреслено. На це є низка очевидних причин.
Політичне підприємництво в звичному для нас вигляді стрімко занепадає. Купівля місць у виборчих списках, торгівля партіями та громадськими об'єднаннями, система підкупу виборців – усе це живе, але поступово втрачає попит.
Наразі головний тренд українського політичного підприємництва – створення власних підконтрольних силових структур. Здебільшого йдеться про класичні бандформування з певним ідеологічним фасадом.
Тобто виходить мікс зі звичайних головорізів та ідейних сліпців, котрі виправдовують пряме порушення законів – політичною доцільністю. Два найцікавіші приклади таких формувань: київський "Правий сектор" і харківський "Оплот".
Безперечно, за їхнім зразком у майбутньому створюватимуться й інші подібні організації, адже кожен український олігарх, кожна політична сила захоче сформувати власне "бойове крило".
У цьому й полягає проблема ставлення до першої теми. Хто ж відмовиться від послуг силових структур, розуміючи, що решта політичних гравців ними користуватимуться? Ніхто, бо це означатиме втрату надпотужного активу, який можна застосовувати й під час виборів, і після їх завершення.
Проблема Криму – це пухлина в тілі держави, болісний удар по національній гідності, рана від якого не загоїться, поки українська автономія залишатиметься в складі Російської Федерації.
Численні розмови кандидатів про різні гуманітарні методи повернення Криму є досить безглуздими. А надто ж – улюблена теза всіх претендентів на президентське крісло: "Повернемо Крим, коли перетворимо Україну на справжню європейську /розвинену/сильну державу тощо. Інакше кажучи, "рай на землі".
Вона викликає шквал запитань, зокрема:
1) Звідки автономія дізнається про успіхи України, якщо на півострові немає жодного проукраїнського ЗМІ, і ніхто з кандидатів не переймається його створенням?
2) Як Україна вириватиме півострів із лап Кремля, якщо Крим таки захоче скасувати результати "псевдореферендуму"? Прямий військовий конфлікт? Малоймовірно... Міжнародні санкції? Чхати офіційна Москва хотіла на ті санкції.
Іншими словами, у жодного з кандидатів у президенти немає стратегії повернення Криму, хоча саме це питання повинно стояти першим у кожній передвиборчій програмі.
Адже громадяни реагують не тільки на рекламні кампанії, ідеологічні принципи, економічні й соціальні обіцянки. Українці, як і кожна політична нація світу, прагнуть жити в країні, яка не просто презентує певну територію, мову й історію.
Усім громадянам потрібна віра в те, що їхня держава є певним сакральним об'єктом, спільним благом, об'єднавчою ідеєю. Зараз нам, як ніколи, потрібні докази того, що Україна – "класна", "крута", варта боротьби й високих патріотичних почуттів.
Можливо, президентська кампанія 2014 року нарешті зніме з країни кліше failed state, "регіонального непорозуміння", народженого в агонії розпаду СРСР. Хочеться сподіватися на краще, бо все залежне від нас ми вже зробили під час революції гідності.
Тепер черга за кандидатами в президенти.
І повторюю: двома найгострішими проблемами сучасної України є монополізація засобів легітимного насилля державою, а саме зміцнення авторитету й сили правоохоронних органів, і кримська пастка.
Як їх розв'язувати, панове? Ми чекаємо на чіткі відповіді!
