Про законопроект № 2033а

05.06.2015р. народні депутати Сироїд О.І., Чумак В.В., Сотник О.С., Гопко Г.М., Ємець Л.О., Крулько І.І. внесли на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення о

    05.06.2015р. народні депутати Сироїд О.І., Чумак В.В., Сотник О.С., Гопко Г.М., Ємець Л.О., Крулько І.І.  внесли на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок)» (надалі – законопроект № 2033а).
    Законопроект № 2033а був розроблений авторським колективом  у складі Банчука О.А., Лобойка Л.М., Куйбіди Р.О., Багрія В.І., Василенко Ю.В., Дмитрієвої І.О., Панасенко Т.В. (більшість авторів є експертами Реанімаційного пакету реформ) за ініціативи правозахисників і правозахисних організацій, які мають безпосереднє відношення до захисту прав осіб, засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

   Загалом цей законопроект здобув підтримку серед більшості правників. Позитивним є і те, що Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендував Верховній Раді України прийняти його за основу за результатами розгляду в першому читанні.

   Водночас були висловлені і альтернативні точки зору щодо доцільності запровадження законодавчих механізмів, про які йдеться в законопроекті. Зокрема, Головне науково-експертне управління апарату ВР України розглянуло даний законопроект і у своєму висновку від 14.07.2015р. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55494  

    У зв’язку з цим, як співавтор законопроекту № 2033а, хотів би висловити деякі аргументи на його підтримку, зокрема, з тих питань, які неоднозначно сприймаються юридичною спільнотою.

Мета законопроекту

     Як зазначено в пояснювальній записці, метою законопроекту є запровадження на національному рівні тимчасового механізму перегляду вироків у кримінальних справах, в яких особи були засуджені без належної доказової бази за тяжкі та особливо тяжкі злочини на підставі Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 року і досі відбувають покарання, – для забезпечення таким особам права на правосудний вирок та відновлення їхніх прав. Це досягається шляхом доповнення Розділу ХІ Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI новими пунктами 16-1 – 16-11, відповідно до яких скаргу на обвинувальний вирок може бути подано безпосередньо до суду апеляційної інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.

     Найбільша  ж увага юридичної громадськості прикута до підстав, з яких може буде подано скаргу і переглянутий обвинувальний вирок. Ці підстави перелічені в п. 16-3 проекту Закону; вони мають виключний характер, тобто скарга з цих підстав може бути подана лише тоді, коли обвинувальний вирок ґрунтується виключно на одній із цих підстав.
     Власне ці підстави і стали каменем спотикання у вирішенні питання доцільності законопроекту № 2033а, через що їм слід приділити особливу увагу.

    Підстави для подання скарги на обвинувальний вирок можна розділити на дві групи. Це підстави, пов’язані з показаннями осіб, на яких ґрунтується обвинувальний вирок (перша група) і підстави, пов’язані з встановленими судом обставинами справи, на яких ґрунтується обвинувальний вирок (друга група).

Підстави, пов’язані з показаннями осіб

    Ця група підстав (кожна окремо) допускає перегляд обвинувального вироку, якщо він  обґрунтований виключно:

     - явкою з повинною особи-заявника.
     Це ті випадки, коли єдиним доказом вини підсудного є його письмова заява про явку з повинною (ст. 96 КПК України 1960р.);

     - показаннями підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи потерпілого, які надані під час дізнання  або досудового слідства, якщо під час отримання цих показань мало місце порушення права особи на відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів.
      Це ті випадки, коли підозрюваному, обвинуваченому, свідку чи потерпілому не була роз’яснена ч. 1 ст. 63 Конституції України, згідно якої  особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом;

     - показаннями підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи потерпілого, які надані під час дізнання  або досудового слідства, якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок чи потерпілий в подальшому (в наступних стадіях кримінального процесу) відмовився від раніше наданих показань.
     Мається на увазі випадки, коли суд, в обґрунтування обвинувального вироку, послався на показання підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи потерпілого, від яких ці особи відмовились (на момент постановлення обвинувального вироку);

     - показаннями підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи потерпілого, які надані під час дізнання або досудового слідства, якщо ці показання не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.
      Це ті випадки, коли суд, в обґрунтування обвинувального вироку, послався на показання підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи потерпілого, які вочевидь спростовуються іншими доказами у справі, і обставини, що встановлені іншими  доказами, були підтверджені під час судового розгляду;

     - показаннями особи, яка спочатку була допитана в якості свідка, після чого стала підозрюваним, обвинуваченим, підсудним в цій або іншій кримінальній справі;
      Це випадки, коли показання особи, як свідка, стали підставою для її допиту в подальшому в якості підозрюваного (ст. 431 КПК України 1960р.), притягнення як обвинуваченого (ст. 131 КПК України 1960р.), постановлення обвинувального вироку у відношенні цієї особи (ст. ст. 321, 341 КПК України 1960р.).

Підстави, пов’язані з
встановленими судом обставинами справи

      Ця група підстав (кожна окремо) допускає перегляд обвинувального вироку, якщо він ґрунтується на обставинах справи, які:

     - очевидно не відповідають дослідженим у суді доказам, що мають істотне значення (очевидне викривлення обставин справи).
     Мається на увазі випадки, коли суд, в обґрунтування обвинувального вироку, визнав встановленими обставини справи, які жодним чином не випливають із досліджених у справі доказів (не доведені зібраними у справі доказами), а іноді навіть є діаметрально протилежними дійсним обставинам справи, які випливають із сукупності досліджених у справі доказів;

     - встановлені на підставі доказів, що були отримані з істотним порушенням права особи на захист під час дізнання, досудового слідства чи судового розгляду.
       Це ті випадки, коли суд, встановивши обставини справи, не врахував те, що ці обставини підтверджуються доказами, які здобуті з істотним порушенням права підсудного на захист.

Аналіз підстав перегляду
обвинувального вироку у розумінні положень законопроекту № 2033а   

     Власне, вищезазначені підстави і стали предметом аналізу, який здійснило Головне науково-експертне управління апарату ВР України, і за результатами якого був зроблений висновок про доцільність відхилення законопроекту № 2033а в першому читанні. Цей висновок вмотивований, зокрема, таким:

      «…На наш погляд, усі перелічені вище підстави повною мірою охоплюються дією пунктів 1 та 2 частини другої статті 459 "Підстави для здійснення кримінального провадження за нововиявленими обставинами" чинного КПК, відповідно до яких нововиявленими обставинами визнаються: 1) штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок; 2) зловживання слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження. 
       При цьому в силу вимог частини четвертої статті 461 КПК "Строк звернення про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами"  за наявності обставин, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого кримінального правопорушення, перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами строками не обмежено.
     Узагальнюючий висновок: за результатами розгляду в першому читанні законопроект доцільно відхилити.»

    Отже, на думку Головного науково-експертного управління апарату ВР України, підстави для подання скарги на обвинувальний вирок є, по суті, підставами для перегляду вироку за нововиявленими обставинами.
      Насправді ж, це не так, і ось чому.

   Загальновідомо, що нововиявлені обставини тому й іменуються нововиявленими, оскільки «виявились» (стали відомі) лише після набрання судовим рішенням законної сили. У зв’язку з цим, докази, на підставі яких встановлюються ці обставини, не досліджувались і не могли бути досліджені в судовому засіданні.
      Отже, в основу законодавчого визначення (формування) підстав, за якими можливий перегляд справи за нововиявленими обставинами, покладена об’єктивна неможливість в ході судового засідання дослідити ті належні і допустимі докази, про які ні суд, ні інші учасники процесу не знали і не могли знати на момент закінчення судового слідства.
      Що стосується підстав, зазначених в законопроекті № 2033а, то вони мають зовсім іншу юридичну природу. Ці підстави не мають нічого спільного з «нововиявленими» підставами, оскільки сформовані авторами законопроекту виходячи з факту існування неофіційної ганебної судової практики, суть якої в наступному.
      Ознайомлюючись з доводами захисника про факти істотних порушень права особи (обвинуваченого, підсудного) під час досудового і судового слідства, порушень норм процесуального закону щодо допустимості доказів під час встановлення обставин справи, суд у «потрібних» випадках, робить вигляд, що ніби не чує (не бачить) цих доводів захисту, і оцінює докази у справі без врахування цих доводів захисту (ніби захисник і не звертав увагу суду на ці порушення). 

    Як наслідок цього всього, формулювання обвинувачення в обвинувальному вироку повністю відповідає бажанням державного обвинувачення. І все це проходить «на ура» в усіх судових інстанціях, хоч і суд, і прокуратура добре знають і розуміють, що порушують закон, але такими своїми діями ніби намагаються встановити «свої правила», довести, що так і повинно бути, видати ці порушення за нормальний стан речей.

    Про таку негласну судову практику добре відомо правозахисникам, які працюють в сфері захисту осіб у кримінальному судочинстві. Ймовірно, вона сформувалась як наслідок тривалої взаємодії суду і прокуратури в одній системі радянського правосуддя (яке і правосуддям то не можна назвати, більше про це тут http://blog.liga.net/user/vbagriy/article/9925.aspx).
      В цій системі вважалось звичайним явищем наявність тісних зв’язків суду і прокуратури, внаслідок чого багато питань, пов’язаних з дослідженням і оцінкою  доказів, а також встановленням обставин справи, вирішувались не в судових засіданнях чи нарадчій кімнаті, а на спільних «засіданнях-посідєлках» прокурорів і суддів в їхніх кабінетах.  Цьому сприяло і те, що:
       - радянський суд завжди був залежним від партійних органів, а прокуратура являла собою основну зброю у зміцненні соціалістичної законності. Через це, напевне, прокуратура за статусом сприймалась вище за суд;
     - за радянських часів, і суд, і прокуратура (як орган державного обвинувачення) сприймались як єдина система, яка має одне спільне завдання – захист режиму соціалістичної законності, а не захист прав і свобод людини. Це зумовило необхідність дотримуватись «єдиної точки зору» (іноді, задля спільної справи по зміцненню соціалістичної законності) на обставини справи. Зрозуміло, що доля підсудного тут відходила на другий план;
      - статистичні показники в радянській правоохоронній системі були  чи не головним чинником для оцінки ефективності роботи і суду, і прокуратури. І заради здобуття «правильних» показників, пріоритет завжди надавався швидкості розгляду справи і її кінцевому результату (злочинець за гратами !!!), а не забезпеченню прав підсудного, якості і неупередженості судового розгляду.

       Незважаючи на те, що з проголошенням Незалежності України і прийняттям Конституції України судова система зазнала докорінних змін, відсутність подальших реформ зумовила те, що вищезазначені «спільні інтереси» суду і державного обвинувачення нікуди не зникли, і досі мають місце.
       Результатом цього є те, що суди першої інстанції (коли потрібно) дозволяють собі йти на поводу у державного обвинувачення, закриваючи очі на очевидні істотні порушення прав підсудного і норм процесуального закону, знаючи при цьому, що вищі судові не звернуть не це увагу, як би захист не намагався довести факт цих порушень. На жаль, це набуло системного характеру, особливо у справах, де осіб засуджено за тяжкі та особливо тяжкі злочини.
       Зрозуміло, що ні суд, ні прокуратура ніколи не стануть псувати цю негласну судову практику, оскільки зацікавлені в її збереженні, бо так простіше вирішувати певні кримінальні справи. І кому, як не правозахисникам, які постійно стикаються з такою ганебною судовою практикою, ініціювати зміни до КПК України, про які йдеться в законопроекті № 2033а !!!

      Систематизувавши основні факти прояву вищезазначеної неофіційної судової практики, колектив авторів і розробив законопроект № 2033а, а вищезгадані народні депутати запропонували його до розгляду Верховною Радою України, за підтримки профільного Комітету.

     Виходячи з вищевикладеного, навряд чи можна погодитись з висновками Головного науково-експертного управління апарату ВР України щодо ототожнення підстав, зазначених в законопроекті № 2033а, з підставами для перегляду вироку за нововиявленими обставинами.

     До того ж, неабияке значення для правильного сприйняття та розуміння законопроекту № 2033а  відіграє преамбула законопроекту, в який чітко окреслено мотивацію його прийняття:

       «… Верховна Рада України,
     беручи до уваги численні повідомлення правозахисників і правозахисних організацій про випадки відбування покарання особами, яких було засуджено за тяжкі та особливо тяжкі злочини без належних, достатніх і переконливих доказів їхньої винуватості;
      з урахуванням практики Європейського суду з прав людини щодо численних випадків засудження в Україні осіб до тривалих строків позбавлення волі з порушенням права на справедливий суд та системного характеру встановлених Судом порушень;
     усвідомлюючи, що Кримінально-процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 р., № 2, ст. 15), який був затверджений Законом Української РСР «Про затвердження Кримінально-процесуального кодексу Української РСР» від 28 грудня 1960 року (далі – Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року), протягом часу його чинності мав обвинувальне спрямування і не містив достатніх гарантій від несправедливого засудження таких осіб;
     з метою запровадження на національному рівні механізму перегляду вироків у кримінальних справах, де особи були засуджені без належної доказової бази за тяжкі та особливо тяжкі злочини на підставі зазначеного Кодексу і досі відбувають покарання;
     заради забезпечення таким особам права на правосудний вирок та відновлення прав таких осіб, постановляє …»