Невчасна реформа ГПУ

Як тільки в країни з’явився шанс отримати нового генпрокурора, який би ініціював необхідні кадрові чистки в прокуратурі, система миттєво проявила підвищений імунітет до будь-яких змін.

Кількарічна практика реформ вУкраїні виявила слабкі місця цього процесу. Одним з головних є дисонанс міжреальними кадровими змінами в системі та її інституціональною модернізацією. Напрактиці це означає, що нові закони і структури, по суті, створюються підстарих людей.

Проблема полягає в тому, щовказані складові реформ мають різну природу: якщо для якісної законодавчоїроботи, для формування і запуску нових інституцій необхідні знання іпрофесійний досвід, то для кадрового перезавантаження потрібна політична воля.Наскільки б досконалим і жорстким не було законодавство, люди системи обов’язковокомпенсують це необов’язковістю його дотримання.

Красномовним свідчення такогостану речей є ситуація, що нині склалася довкола реформи Генеральноїпрокуратури України. Як тільки в країни з’явився шанс отримати новогогенпрокурора, який би ініціював необхідні кадрові чистки в прокуратурі, системамиттєво проявила підвищений імунітет до будь-яких змін. Спочатку її старожилипідписали колективного листа, яким закликали президента і парламент призначитикерівника відомства лише зі стажем відповідної роботи, тобто з числа своїх.Однак після того, як ця ініціатива зазнала невдачі, захисники старих порядківвирішили піти іншим шляхом, нівелювавши роль майбутнього генпрокурора взагалі.

Справа в тому, що вже на початкунаступного тижня в парламенті може бути ухвалений закон щодо прокурорськогосамоврядування. Ним передбачено створення кваліфікаційної комісії та Радипрокурорів, які вирішуватимуть всі важливі, в тому числі кадрові, питання ворганах прокуратури. При цьому глава відомства виконуватиме радше декоративніфункції і не зможе реально впливати на стан справ у ГПУ. При цьому зрозуміло,що перехід на засади самоврядності – це фактична передача влади прокурорам,якими реально продовжує управляти Віктор Шокін і більша частина яких культивувалакорупцію і кругову поруку в прокуратурі протягом багатьох років.

Парадоксальність цієї ситуаціївикликана тим, що децентралізація органів прокуратури справді є важливим інеобхідним кроком на шляху її реформування. Але на практиці маємо такий собіпрезент старій системі, яка відтепер отримає право на самоуправління і «самореформування».

Виходячи з цього негативногодосвіду, українська влада і громадянське суспільство мають бути пильними впроцесі запровадження інституціональних реформ і зважати на реальну готовністьсистеми сприймати ці реформи. Інакше будь-які зміни, затребувані часом ієвропейськими вимогами, лише живитимуть недолюстровану корупційну матеріюдержавного апарату в Україні.