Нардепи хочуть порушити принцип розподілу гілок влади

Ідея інституціонального посилення взаємодії між урядом і парламентом стоїть на порядку денному політичного процесу в Україні. Але для цього необхідна більш ґрунтовна законодавча робота, ніж внесення змін до однієї норми Конституції України.

Два тижні тому групанародних депутатів зареєструвала в парламенті законопроект, який дозволяєпоєднувати депутатський мандат із роботою прем’єр-міністра та міністрів в уряді.Повна назва документа – проект Закону «Про внесення змін до статті 78Конституції України щодо створення політичних передумов для стабільної таефективної роботи Кабінету Міністрів України» (№ 4357).

Зважаючи на те, щовказаний законопроект, по-перше, претендує на правове регулювання відносин міжурядом і парламентом, які час від часу набувають кризового характеру, а,по-друге, вимагає зміни окремих норм Конституції, доречно проаналізуватиполітико-юридичний аспект зазначеної ініціативи.

Як вказано у пояснювальнійзаписці, головна амбіція законопроекту полягає у «підвищенні рівня політичноївідповідальності, стабільності та результативності діяльності українськогоуряду, а також у поліпшенні його взаємодії та фактичної підзвітностіпарламенту». Автори документа нарікають на те, що відповідальність уряду передпарламентом в Україні зводиться лише до «формального звітування першого переддругим». Разом з тим, на їх думку, така ситуації не сприяє налагодженнюефективних взаємозв’язків між Верховною Радою і Кабміном, що тягне за собоюпосилення розбалансування між гілками влади та поглиблення кризових явищ вукраїнській політиці. До того ж, як наполягають автори, сумісництводепутатського мандату з урядовими посадами апробоване досвідом багатьохдемократичних, передусім, європейських країн, серед яких Італія, Фінляндія,Австрія, Великобританія, Іспанія, Німеччина та ін. Натомість конституційневстановлення принципу несумісності депутатського мандату і посади члена урядусьогодні є правилом для більшості пострадянських країн, політична практика якихнині суттєво відрізняється від українських реалій.

І справді, післязагострення парламентсько-урядової кризи питання вдосконалення взаємодії міжголовним законодавчим і центральним виконавчим органами влади в країні набуваєвсе більшої актуальності. Дійсно, в разі поєднання парламентської та урядовоїдіяльності не виникатиме проблем з некерованістю Кабміну і протистоянням міжпарламентом та урядом. Однак ця ідея не позбавлена і ряду недоліків, яківимагають більш скрупульозної роботи над втіленням подібних новацій.

Так, розробники законопроекту стверджують, що «презумпція сумісності посади члена уряду ідепутатського мандата концептуально пов’язана з інститутом політичноївідповідальності уряду перед парламентом». Але відразу виникає справедливе запитання: як саме? Вякий новий спосіб парламент збирається притягувати депутатів-урядовців довідповідальності за невиконання ними поставлених завдань? Коаліція отримаєправо відкликати міністрів в індивідуальному порядку або ж позбавлятименеефективних міністрів депутатського мандату? Нічого подібного не передбачаєдіюча Конституція і чинне законодавство. Водночас із самої по собі можливостісумісництва аж ніяк не випливає факт політичної відповідальності, механізм діїостанньої ще треба створити на рівні нового законодавства.

Неточнимє і твердження про те, що відповідальність уряду перед парламентом в Українізводиться лише до формального звітування. Насправді головним механізмом такоївідповідальності виступає передбачена ст. 115 Конституції резолюція недовіриКабінету Міністрів України, яка в разі схвалення конституційною більшістюнародних депутатів призводить до відставки Кабміну. Саме вотум недовіри, а незвіти урядовців у парламенті, є основним інструментом системи стримувань іпротиваг між гілками влади у більшості країн з парламентською іпарламентсько-президентською формою правління.

Ще однетемне місце законопроекту – спосіб, в який одна й та ж особа здійснюватимеповноваження народного депутата і міністра чи прем’єра одночасно. З точки зорурозширення можливостей для професійної діяльності, особливих дивідендівподвійні повноваження не принесуть, в той час як фізично виконувати законодавчій виконавчі обов’язки практично неможливо. До того ж незрозуміло, чи матимутьдепутати-урядовці право голосувати в парламенті під час засідань. Якщо так, цепитання потребує технічних уточнень з приводу поєднання робочих графіків. Алеякщо ні, то проблема набуває вже політичного характеру, оскільки втратапарламентською більшістю двадцяти депутатів, які підуть працювати в уряд, можепризвести до втрати коаліцією працездатності, особливо коли її чисельність ненабагато перевищує 226 осіб. На даний момент для підтримання конституційногоскладу Верховної Ради законодавством передбачена процедура заміщеннядепутатських мандатів в разі переходу нардепів на міністерські посади. Але якщонародні обранці не складатимуть мандат після обрання в уряд, очевидно, їм такидоведеться голосувати на пленарних засіданнях парламенту і виконувати обов’язкичленів уряду одночасно.

Безнаявності чітких і прописаних у законодавстві механізмів відповідальності, атакож без розуміння того, як саме поєднуватиметься мандат депутата і посадаміністра на практиці, вказаний законопроект перетворюється радше у спосібзабезпечити запасний аеродром депутатам, які вирішили попрацювати в уряді, апри невдачі повернутися на депутатське місце. Крім того, у запропонованомувигляді ця ідея дозволяє скоріше уникнути відповідальності, а не посилити її,адже імунітет народного депутата може послужити своєрідним щитом для прикриттянезаконної роботи в уряді. Тому відсутність належного політико-правовогообґрунтування та уточнюючих процедурних деталей перетворюють благі намірисумісницької ініціативи на свою протилежність.

Насамкінець,законопроект № 4357 не містить жодних пояснень з приводу того, що можливістьпарламентсько-урядового сумісництва посягає на принцип поділу влади,закріплений конституціями всіх без винятку демократичних країн.

Безумовно,ідея інституціонального посилення взаємодії між урядом і парламентом стоїть напорядку денному політичного процесу в Україні. Є нагальна потреба вдосконалитимеханізми взаємодії між законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечити їхбільш ефективну спільну роботу та посилити відповідальність уряду передпарламентом задля уникнення кризових явищ у майбутньому. Але для цьогонеобхідна більш ґрунтовна законодавча робота, ніж внесення змін до однієї нормиКонституції України.