Бізнес очікує "Залужного від економіки"

Стратегії економічного розвитку в умовах тривалої війни

Холодним душем після тривалої теплої ванни можна назвати колонку Залужного у The Economist.

Ефект посилюється унікальністю особистості автора: будь-кому іншому можна було закинути “зраду” та “ганьбу”, влаштувавши суспільну обструкцію.

Вихід матеріалу фактично збігся у часі та, що важливіше, тональності з іншою публікацією: статтею “давнього друга України” Саймона Шустера у журналі TIME про реальні настрої в оточенні українського президента. 

Збіги такого роду - цілком можливі. Особливо якщо коло питань, піднятих в обох текстах, змушує будь-яку чесну людину використовувати усі доступні їй засоби для привернення суспільної уваги до складних проблем. Саме тому, на мою думку, ці матеріали викликали потужний резонанс загалом і позитивний відгук у всіх, хто звик мислити критично та здатен на висновки, трохи глибші за висновки пересічного глядача телемарафона.

Шкода тільки, що ті виклики, перед якими опинилася Україна та українці, виходять далеко за рамки військової тематики. На сполох мають бити фахівці інших (якщо не всіх) суспільно важливих галузей, від демографів до освітян. Проте мені доводиться обмежувати свій крик-того-хто-волає-у-пустелі власною сферою - бізнесом.

Скажу банальність: велика війна триває майже два роки. І протягом цього часу величезне навантаження лягло на реальний сектор української економіки, який виявився неготовим до війни, тим більше, війни такої інтенсивності та тривалості. Резервів - від фінансових до енергетичних - дрібним підприємствам вистачило на ті самі “два-три тижні максимум”, великому бізнесу - десь на пів року. Нашому підприємству з виробництва котлів вдалося протриматися до травня. 

Протягом останніх півтора роки на військові рейки довелося перейти всім, незалежно від того, наскільки бізнес був до цього готовий. Хто відмовився визнати реальність - вже не працює. 

Водночас, це означає, що ті українські компанії, які витримали - вже реорганізувалися та є стійкими драйверами економіки країни, що воює та буде воювати ще довго.

Що з такими підприємствами, тими, хто вистояв не завдяки, а всупереч - має робити влада? Та сама влада, якій у перші місяці після наступу було банально не до бізнесу та його проблем? Та сама влада, яка, оговтавшись від першого шоку після наступу, продовжувала чавити всі соки - часто просто за звичкою, не маючи уявлень про альтернативні методи взаємодії та наповнення бюджету? 

Можливо, нарешті, визнати помилковість “традиційної стратегії” та почати діалог? Наприклад, вивчити успішні практики переналаштування бізнесу на роботу під час війни, створити умови для їхнього масштабування у відповідних галузях та місцевостях. Запропонувати правила гри, які би залишалися незмінними чи, принаймні, які би не змінювалися раптово. Забезпечити законність процедур і збереження права власності, тих мінімальних умов, які утримують бізнес від згортання та виведення за межі країни. Навіть такі, здавалося би, мінімальні кроки могли би стати потужним позитивним сигналом для підприємців, які вже довели свій патріотизм - не гаслами та вишиванками, а реальними рішеннями. Саме вони, ці кроки та гарантії уряду, могли би стати драйвером зрушення ситуації з мертвої точки та фактором прориву - так само, як комплексне використання різних видів озброєння та методів ведення бойових дій, про які говорить у своїй статті Валерій Залужний.

Ось такого авторитета нам дуже бракує - “Залужного від економіки” - який би показав реальний стан українського бізнесу та мав би моральне право вимагати від влади адекватної реакції на виклики. Чи дочекаємося?