Діалог між бізнесом і владою. Нонсенс чи запорука успіху?

Про місцеві "особливості" ринку зовнішньої реклами в Україні.

Якось Ернест Хемінгуей сказав: «Більшість людей ніколи не чують один одного». Мабуть, саме в цьому висновку митця криється головна причина всіх людських непорозумінь і конфліктів. Можна говорити, а можна кричати, можна писати і стукати, та коли тебе слухають, але не чують – все буде марним.

«Нас не чують» – із такими словами часто виходять люди із владних кабінетів. «Нас не почули»  – часто лунає після отримання чергової відповіді на запит до високопосадовців із боку громадськості. І мова йде зовсім не про вади слуху чиновників, а їхню здатність сприймати інформацію без вуалі приватного інтересу та ширми особистої вигоди.

Не так давно Асоціація операторів зовнішньої реклами України (далі – Асоціація) писала про «театри абсурду» у Дніпрі, коли оператори, які працюють у правових рамках, отримують припис на демонтаж, а одночасно, нікому не відомі фірми – «зелене світло» на встановлення конструкцій. Коли ж Асоціація написала лист із проханням дати пояснення такій конкретній ситуації, то отримала відповідь із перерахованими нормами Конституції України, Законів України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та «Про місцеве самоврядування в Україні». То невже для дніпрянських чиновників визначення, що таке регуляторний акт, є відповіддю на наше конкретне запитання? Невже відповідь на чіткий запит із зазначенням номерів рішень виконавчого комітету - це перелік повноважень виконавчих органів влади? Виявляється, так…

У Мелітополі оператори теж намагалися пояснити, що правила розміщення рекламних конструкцій прийняті з порушенням законодавства. Їх теж не почули. А після того, як вони виграли справу в суді, влада Мелітополя анулювала всі дозволи, які були прийняті на підставі тих правил, і демонтувала конструкції. Ось тільки така доля спіткала не всіх операторів, а лише тих, які подавали позов до суду. Решта операторів залишилися поза «гнівом».

Позовом до суду закінчилось спілкування операторів і з олександрійськими чиновниками (Кіровоградська обл.). Тут ключову роль відіграв «великий вседержитель міста», себто мер, якому не сподобалася реклама, оскільки вона йшла врозріз з ЙОГО політичною силою. У результаті таких «недочувань» були анульовані дозволи, а рекламні конструкції передані у власність міста.

Почують чи не почують, а в нашому випадку дадуть дозвіл чи не дадуть – головне хвилювання операторів Білої Церкви та Житомира.

У Білій Церкві місцева влада не подовжує дозволи, посилаючись на те, що не знає, як у місті розміщуватимуть зовнішню рекламу. А ось на пропозицію допомогти їй розібратися в цьому питанні в неї відразу «з’являються пробки у вухах». Тому замість того, щоб думати, як розвивати свій бізнес, підприємець змушений ходити колами за погоджувальними документами, адже дозволи видають на термін від декількох місяців до року.

Так, існує колізія між законом «Про рекламу», законом «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» і Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими Кабміном. Так, існує незліченна кількість норм і правил, затверджених ще тоді, коли єдиним рекламним носієм був щит. Так, це ідеальні умови для ручного управління. Та хіба не можна, до того (о прекрасного!) моменту законодавчого урегулювання всіх нюансів, просто дослухатися та ЧУТИ про потреби галузі ринку зовнішньої реклами? Чути, а не просто слухати. Адже якщо це вдалося одному, це до снаги і решті. Так, це вдалося Києву! Владі, бізнесу та громадськості в процесі довготривалого діалогу, узгодження інтересів і ризиків удалося дійти спільного консенсусу заради спільного блага. Тоді влада почула операторів і зараз не шкодує про це, – отриманий двосторонній кредит довіри виправдав себе! Відповідальний бізнес – завжди сусід порядної та доброчесної влади. Отже, приклад такий є, а вже слідувати йому чи ні – це вибір кожної окремої місцевої влади…