«Інклюзивна література» - забаганка чи необхідність?

Все частіше у нашому житті ми стикаємось з таким поняттям як «інклюзія». Однак більша частина суспільства все ще залишається осторонь цього процесу.

Все частіше у нашому житті ми стикаємось з таким поняттям як «інклюзія». Більше того, все ближчим стає той час, коли загальноосвітні школи відкриють двері класів, що будуть спільними для усіх дітей, включаючи дітей з особливостями розвитку. Однак більша частина суспільства все ще залишається осторонь цього процесу. Можливо, це відбувається через доволі слабке розуміння самого терміну «інклюзія», можливо через недостатній ідеологічний супровід, та, скоріше, через усі ці чинники разом. Досить часто це поняття «інклюзія» сприймається пересічним громадянином як певний специфічний процес. Та ще й фонетична співзвучність «інклюзивний» «ексклюзивний» призводить до часткової підміни понять.

Розберемось спочатку з визначенням. Що ж таке інклюзія? Інклюзія(від Inclusion – включення) – визначається як процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті. Тобто, іншими словами, за своєю сутністю інклюзія – це побудова комфортного сучасного суспільства з рівними можливостями для усіх громадян, незалежно від їхніх фізичних чи психологічних особливостей.

Зараз поняття інклюзії набуває актуальності в Україні передусім через впровадження системи інклюзивної освіти. Однак, як це часто у нас буває, у намаганні впровадити актуальну реформу ми забуваємо про системний підхід. Суспільство - це єдиний унікальний організм. І будь-яке нововведення потребує ретельної підготовки. Бо не можна, вибачте, просто пришити кінцівку, забувши з ’ єднати усі, навіть маленькі, судинки, які цю кінцівку живитимуть.

Ось і виходить, що необхідність впровадження інклюзивного навчання не піддається сумнівам, враховуючи успішний міжнародний досвід та потреби самого суспільства. Однак реалії нашого життя є індивідуальними та особливими. Уявімо собі, що дитина, яка жодного разу за своє життя не цікавилася людьми з особливостями розвитку, тобто не питала про це батьків, знайомих, (а дорослі самі не зачіпали такої незручної теми), приходить у вересні до школи та бачить у класі дитину з особливостями. Звідки цей звичайний середньостатистичний школяр має знати як йому на це реагувати та як поводитися. Звичайно, я вже чую голоси тих, хто зараз наголошує на тому, що діти дуже швидко адаптуються до специфічних обставин та швидко знаходять спільно мову між собою. Це, переважно, дійсно так. Але такий підхід більше схожий на виживання у джунглях, ніж на виважений підхід до абсолютно необхідної реформи. Чому ми знову лишаємо дітей сам на сам і не готуємо їх до такого важливого суспільного кроку ?..

Ось тут ми підійшли до інших складових інклюзії. Ми вже зазначали, що інклюзія – це є загальний суспільний процес. І інклюзивна освіта – це важлива, але лише частина цього процесу. Відвідавши різноманітні форуми та зустрічі з цієї тематики, хочу зазначити, що наші іноземні партнери, коли діляться своїм досвідом, саме зосереджують нашу увагу на необхідності комплексного підходу до інклюзії.

У цьому контексті, звичайно, величезна увага має приділятися побудові інклюзивної інфраструктури. Погодьтесь, складно пояснити дитині з особливостями розвитку, якій надали можливість навчатися у загальній школі, чому вона не може знайти у міських парках пристосованих туалетів, проїхатися на візку містом, скористатися міським транспортом. Ось вам і славнозвісний когнітивний дисонанс.

Але і це ще не все. Розуміючи важливість ідеологічного або назвемо його, інформаційного та культурного підґрунтя, держава має впроваджувати тут культурну підтримку одночасно з освітньою реформою. А краще, звісно, це робити заздалегідь. Однак, на жаль, у нашому випадку виходить не зовсім так або зовсім не так.

Тут ми впритул наблизилися до розуміння культурної інклюзії. У наш час стрімкого технологічного прогресу дитина отримує інформацію передусім через засоби масової комунікації. Примусити щось зрозуміти дитину майже неможливо, це доводять і авторитетні освітяни, і психологи. Дитина засвоює інформацію у більшості випадків через інтерес. Банально і просто! Діти передусім керуються принципом цікаво чи не цікаво. Ось і маємо. Звідки сучасна дитина може отримати інформацію про людей з особливостями розвитку, якщо у нас майже відсутній пласт інклюзивної культури, а існують лише поодинокі громадські ініціативи ? Відповідь очевидна.

Говорячи про інклюзивну культуру, я б хотіла сфокусувати увагу ще на одному дуже важливому терміні - «інклюзивна література». Важко сперечатися з тим, що саме літературі належить першість у процесі психо-емоційного та соціального розвитку дитини. Що ж я маю на увазі під «інклюзивною літературою» ? Відразу ж хочу наголосити, що мова не йде про специфічну - психологічну чи медичну – літературу. Мова йде як раз про літературу для широкого загалу. 

Інклюзивна література –  це література, орієнтована на реалізацію дотримання прав осіб з інвалідністю та формування позитивного сприйняття інвалідності та особистої різноманітності.

Інклюзивна література об’єднує такі напрями:

·         література, яка розповідає про осіб з інвалідністю, формуючи у читачів позитивне сприйняття стану таких людей (книжки, які фокусують інтерес читача на загальнолюдських якостях та можливостях  літературних героїв з інвалідністю; які покликані зробити спілкування з такими людьми обопільно цікавим та комфортним);

·         література, яка спрямована на сприйняття особистої різноманітності;

література для дітей з особливими освітніми потребами (книжки шрифтом Брайля, з використанням піктограм, тактильні, книжки-картинки та ін.).

Основна мета інклюзивної літератури – залучити людей з інвалідністю до загального культурного середовища – шляхом цікавих книжкових пропозицій. Сьогодні нечисельні вітчизняні видання, героями яких є люди з інвалідністю, доволі складно сприймаються широкими верствами читачів саме через те, що така література підсвідомо асоціюється у людей з бажанням пожаліти, пережити разом трагедію головних героїв – тобто з сумом та стражданням. Це особливо спостерігається у дитячій літературі. Батьки намагаються відсторонити своїх дітей від зайвих страждань та переживань. З цієї ситуації є доволі простий вихід - зміщення акцентів від трагедії до цікавої історії. Усі люблять цікаві історії, а діти – особливо. І саме через цікаву історію набагато простіше донести розуміння того, що усі люди різні. А люди, які мають певні особливості розвитку потребують, перш за все, сприйняття та розуміння, а потім, звісно, адекватної допомоги.

Вважаю, що на сьогодні інклюзивна література має, в першу чергу, призвичаїти дитяче та батьківське середовище до толерантного ставлення до різних людей і, через пояснення їх особливостей, до розуміння дієвих шляхів допомоги.

Саме зміщення акцентів з «пожаліти» на «сприйняти», «зрозуміти» є одним з пріоритетних завдань інклюзивної літератури.

Поняття «інклюзивний», на мій погляд, є перехідним на шляху до створення комфортного соціального суспільства. «Інклюзивна література» як термін має вивести на книжковий ринок видання, які акцентують увагу на людях з інвалідністю, і згодом зникнути, залишивши по собі сталу звичку до літератури про різних людей. Саме завдяки таким процесам визначення «особливі» люди або «люди з особливими потребами» мають поступитися місцем розумінню того, що кожен з нас особливий.