Процес утвердження української незалежності

22 роки незалежності – це історія нелегкої боротьби за економічну й політичну самостійність, роки надій та розчарувань, перемог і поразок.

22 роки незалежності – це історія нелегкої боротьби за економічну й політичну самостійність, роки надій та розчарувань, перемог і поразок.

Останні соціологічні опитування свідчать про те, що сьогодні майже дві третини українців вважають здобуття Україною незалежності справжнім святом, однак кожен сьомий відчуває близькість до СРСР. Сумно, але українці все ще озираються у бік радянського минулого. Так, за даними дослідження Центру Разумкова, більше 40% українців вважають, що їхня родина більше втратила від незалежності, ніж здобула. Приблизно така ж сама кількість людей вважає радянське суспільство більш справедливим, ніж сучасне українське. Сьогодні найбільше відчувають ностальгію за СРСР мешканці Сходу (56%), менше всього – Заходу України (23%).

Ставлення до колишнього Союзу безпосередньо пов'язане з матеріальним становищем кожної родини. Страшні цифри: кожен четвертий українець перебуває за межею бідності.

Крім того, у повсякденному житті ми все ще не позбулись радянських рудиментів – назви вулиць в багатьох містах України ще й досі іменовані на честь діячів сталінського тоталітарного режиму, на площах продовжують красуватись пам’ятники відомим комуністам… Що казати, якщо сьогодні для українських школярів українські виробники випускають серію зошитів «Великие имена России» з зображеннями Леніна та Сталіна. Так, радянську ідентичність наполегливо продовжують нав’язувати не тільки дорослому населенню України, але й молоді.

Проте, варто констатувати, що з кожним роком ностальгія за «совком» все ж таки зменшується. Підростає нове покоління, яке народилося і виросло вже в незалежній Україні. Ця молодь незалежна від радянського минулого, її не женуть до «комсомолу» чи на «суботники». Проте тут маємо інші побоювання.

Сьогодні понад 50% молодих українців бажають виїхати за кордон. І це найнебезпечніша тенденція для України. Ці хлопці й дівчата не бачать в Україні жодних перспектив. Процвітання корупції на всіх рівнях, відсутність доступного житла й нормальних соціальних гарантій, неможливість отримання гідної заробітної плати, відсутність робочих місць. Молодій сім’ї із сукупним доходом 2000-3000 гривень годі й думати про облаштування свого житла й дітей.

Тому сьогодні молодь з надією дивиться на Європейський Союз, бо там вони можуть розраховувати на можливість здобуття якісної освіти та вигідного працевлаштування, там вони бачать своє майбутнє. Молодь їде з України, в першу чергу, через бездіяльність держави. Проблема полягає в тому, що на своїй землі люди не відчувають себе захищеними. І це найстрашніше.

У 91-му ми проголосили незалежність, проте нам ще треба збудувати свою українську державу. Тільки незалежні духом громадяни можуть творити незалежну державу! Ми маємо розуміти, що це кропітка щоденна робота. Щоб ніякі північні чи західні сусіди не могли чинити на нас ані політичний, ані економічний тиск. У міждержавних відносинах Україна має відстоювати виключно свої національні інтереси!

Як в народі говорять: легко любити Україну на відстані… Важче робити це, розділяючи з нею всі перемоги й поразки, беручи участь у державотворчому процесі, відстоюючи демократичні цінності. Простіше помічати в усьому одні мінуси, складніше – докласти зусиль, щоб спробувати змінити ситуацію на краще.

Восени Вільнюський саміт Східного партнерства може стати для України новою відправною точкою, стрибком у перед. Підписання між Україною та ЄС Угоди про асоціацію –  це реальний шанс утвердити незалежність України. Хтось називає цю угоду – рятівним колом для України – або воно нас врятує, або ми потонемо… Не хочеться розглядати це в такому контексті, проте якщо Україна таки підпише Угоду про асоціацію – це відкриє для нас нові двері з новими можливостями. Хочеться вірити в те, що Україна не проґавить свій шанс.