Право на забуття. Чи маємо ми право на "друге Інтернет-життя"?

Законодавче закріплення права на забуття – це один із способів захистити право на приватність, як свідчить досвід країн ЄС.

В Інтернеті поширюється про людей інформація, яка є неправдивою, або порушує право на приватність, або негативну інформацію, яка вже втратила актуальність. Виникає питання, чи маємо ми право вимагати видалення інформації про нас, "запам’ятованої" Інтернетом?

Європейський Союз вважає, що так. Вперше у 2014 році Суд ЄС сформулював концепцію "права на забуття" (right to be forgotten) у рішенні Google Spain SL, Google Inc. v AEPD, Mario Costeja González. Суд постановив, що за певних обставин можна вимагати від власників пошукової системи зробити недоступною за пошуковим запитом інформацію, яка містить персональні дані. До персональних даних відноситься інформація про особу, за якою можна її ідентифікувати (ім’я, ідентифікаційний номер,  дані про місцезнаходження, характерні фізичні, фізіологічні, генетичні, ментальні, матеріальні, культурні чи соціальні особливості). Особа може скористатись правом на забуття щодо недостовірної, недостатньої, неактуальної або надмірної для цілей використання персональної інформації. Суд також підкреслив, що право на забуття не є абсолютним та має бути оцінене у кожному випадку окремо з тим, щоб не порушити баланс між правом на забуття як складовою права на приватність та правом на свободу вираження поглядів та доступу до інформації. При оцінці враховується публічний інтерес, а також шкода, яку зазнає особа від поширення такої інформації.

У 2018 році набув чинності Регламент 2016/679 щодо захисту персональних даних, який закріпив на рівні ЄС право на забуття як один із способів захисту персональних даних. Дія Регламенту поширюється на всіх суб’єктів, які здійснюють обробку персональних даних громадян та компаній ЄС, незалежно від їхньої територіальної приналежності. У рішенні по справі Google LLC v. CNIL від 24 вересня 2019 року Суд ЄС постановив, що пошукова система має дотримуватись права на забуття у межах території Європейського Союзу. У іншому рішенні по справі Eva Glawischnig-Piesczek v Facebook Ireland Limited від 3 жовтня 2019 року, Суд ЄС дійшов висновку, що у випадку, якщо поширений у мережі контент попередньо визнаний національним судом таким, що містить про особу недостовірну інформацію, Facebook повинен накласти повне обмеження доступу до такої інформації по всьому світу.

На практиці право на забуття можна реалізувати наступним чином. Якщо громадянин ЄС виявить, що персональні дані про нього поширені на одному з сервісів Google без його дозволу, і таке поширення має суттєвий негативний вплив на його приватне життя, така особа може заповнити форму запиту Google на видалення персональних даних. При розгляді кожної заяви Центр правової підтримки співставляє право заявника на недоторканність його особистого життя та право інших осіб на поширення інформації. У разі виявлення порушення та задоволення вимоги заявника, вживаються відповідні заходи, спрямовані на заборону показувати результати пошуку Google по запитам, які містять ім’я заявника. Якщо ж порушення не буде виявлено, заявник може оскаржити відповідне рішення до компетентних національних органів. Відповідно до Звіту про доступність сервісів та даних Google, починаючи з 2014 більше 3 млн. запитів від громадян ЄС було отримано компанією Google, близько 1,4 млн. з них (46,3% від загальної кількості запитів) було задоволено шляхом видалення такої інформації з результатів пошуку. При чому контент як такий не видаляється і може бути доступним для перегляду за альтернативними варіантами пошуку або за прямим посиланням.         

Таким чином, у рамках ЄС був створений дієвий інструмент, покликаний  забезпечити справедливий баланс між правом на приватність в мережі та правом на свободу вираження поглядів. Очевидно, що для пошукових систем це значне навантаження, оскільки кожен запит розглядається окремо співробітником Центру підтримки. Однак власники Інтернет-платформ зобов'язані дотримуватись законодавства держав, громадянами яких є їхні користувачі.

З часу застосування права на забуття в ЄС, інші держави також почали широко обговорювати впровадження даної концепції. У деяких державах були прийняті відповідні нормативні акти (Росія, Аргентина, Індія), щоправда їхнє застосування на сьогодні не можна назвати ефективним. Ризик неправомірного застосування концепції "права на забуття" існує у державах, де низький рівень захисту прав людини, так як це може призвести до "стирання небажаної інформації" про зацікавлених осіб в Інтернеті. У США право на забуття відсутнє. Разом з тим, за даними дослідження Pew Research Center, проведеного у червні 2019 року, 74% американців вважають, що вони би хотіли мати право "вимагати, аби їхні персональні дані можна було вилучити з мережі". Зокрема, мова йде про видалення сумнівних фото та відео, інформації про попереднє місце роботи, інформації про порушення закону.

В Україні право на забуття не закріплене на законодавчому рівні. Закон України "Про захист персональних даних" передбачає право на захист персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв'язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи (п.7 ч.2 ст.8). Кожен має право звернутися до Уповноваженого з прав людини або до суду у випадку порушення права на захист персональних даних. За порушення персональних даних передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність. Однак, наявне законодавство жодним чином не адаптоване до нових діджиталізованих реалій. Захист персональних даних має відбуватись оперативно, що часто не можливо здійснити в умовах існуючої судової процедури, що може тягнутися місяцями. У той же час, як свідчить досвід ЄС, нормативно закріплені високі стандарти захисту персональних даних та сильні інституції, які власне здійснюють такий захист, слугують ефективним механізмом відновлення порушеного права особи на приватність.

Таким чином, в Україні назріла необхідність у розвитку законодавчого забезпечення захисту від неактуальної та недостовірної персональної інформації у мережі Інтернет. Законодавче закріплення права на забуття – це один із способів захистити право на приватність, як свідчить досвід європейських колег. Сьогодні ми можемо тільки піднімати питання до дискусії, описуючи плюси/мінуси цього інструменту. Адже право на забуття в Інтернеті конкурує із загальновизнаним правом на свободу вираження поглядів та правом на доступ до інформації. Досягнення балансу у забезпеченні та захисті наших онлайн прав є необхідним для запобігання порушення наших офлайн прав, які у сьогоднішніх реаліях є невід’ємними одні від одних.