Сьогодні у справах заглянув до читальної зали центральної бібліотеки Солом’янського району м. Києва, що в самому центрі столиці. Треба було погортати одне з літературних видань. Просторе і світле приміщення обслуговує древня бабця глибоко позаукраїнського, зросійщеного розливу, з дрімучим московітством у всьому – від вітань з відвідувачем до слів прощань. Як до псарні зайшов… Коли здав підшивку, вирішив оглянути приміщення. Вразило, що дві довжелезні стіни заставлені творами Федора Достоєвського. Там, де виставлені раритетні видання ще якось зрозумілою є окупаційна мова: видавалися книги півтора століття тому. Але ж є і декілька десятків видань-новодруків – тут же ж усі до одного на стендах також рашомовні. Ще якась тут оформлена виставка про долю кримських татар. З першого до останнього слова знову ж таки в окупаційній гавкотні. На протилежній стінці ще одна виставка російськомовна. Поруч кілька газет і журналів про українську мову. Видно, що відчепно, оформлено без будь-якого естетичного смаку. Вона тут виглядає явною сиротою. А при виході з приміщення стоїть невеличкий столик, такий іще називають на дві особи. На ній розгорнуті статті з видань, де розповідається про АТО. Але в центрі цієї, так би сказати, «виставки» все затьмарює портрет однієї особи. Глянцева картинка дорогого журналу з поличчям біснуватого Путіна. Я й навіть не підходив, не читав, що там написано, позаяк столик виявився практично на одну особу… Нашого запеклого ворога… Стало бридко і неприємно. А це, ще раз підкреслю, самий, що не є центр столиці. Поруч гуртожитки педагогічного університету імені Драгоманова, будівельно-архітектурного вишу. Я й нічого не сказав бабці з московським акцентом. Про що можна говорити з нею? Що вона зрозуміє… Через просторий зал фойє прямую до книговидачі й бібліотечного фонду. У приміщенні бібліотекар російською звертається до юнака: -Ну что, Боря, всьо нашьол? Він же ж в унісон по-рашівськи щось рояснює їй. Звертаю увагу, що на книговидачі лише російськомовні книги. Жодної україською… Коли це бібліотекар звертається до мене: -Вам что-то помочь, подсказать? -Так, можна й потрібно допомогти… Я хотів би вас запитати, аби ви по можливості допомогли мені чітко уяснити, де ми зараз з вами знаходимось… -Як де? - блискавично переходить на українську жіночка. – Звичайно ж у Солом’янській районній бібліотеці… Міста Києва, - додає за мить. -А у мене, знаєте, склалося враження, що я потрапив до бібліотеки якогось московітського смолєнська, гусь хрустального чи воткінська, а, можливо, навіть й костроми чи петропавловська-камчатського. Ваші працівники з відвідувачами, та й ви особисто також, як мені видно, спілкуєтесь виключно мовою окупантів. А зайдіть до читальної зали, де завше у вас чимало людей, погляньте на стіни. Все в російських книгах, журналах, газетах… -Так наша бібліотека носить ім’я Федора Достоєвського, - блискавично реагує на моє зауваження мила пані. Каже це так, мовбито подає мені з саркастичною усмішку охоронну індульгенцію на вживання української, за яку я, власне, заводжу розмову. - А якби, до прикладу, ваша бібліотека йменувалася іменем Віктора Гюго, то невже б це означало, що все тут мало б виглядати на французький манер, невже б тоді все було в творах письменника, як є у вас нині. Якщо є виставка творів письменника, то чому там немає книжок автора в українському перекладі? У вас, думаю, величезний книжковий фонд, де десятки, якщо не сотні видань тої ж таки «Кари і злочину», роману «Гравець» та багатьох інших поліфонічних розмислів автора. На владнання цієї проблеми, як мені видається, потрібно затратити якусь там годину часу – не більше. І це буде проявом поваги до всіх. І до відвідувачів, і до письменника. А ви, приміром, знаєте, що Федір Достоєвський має глибоке родинне українське коріння? – Жіночка дивиться на мене широко відкритими очима і мовчить. Я ще раз запитую про це ж. Не озивається, значить не вірить. Ну й нехай, я піду, думаю, вона перевірить і сама переконається в цьому. Тим часом кажу, що та виставка на півтори стіни приміщення оформлялася, либонь, ще у часи Андропова-Черненка, позаяк на ній аж надто давня пилюга. Пані нарешті зізнається, що оформляли її справді надзвичайно давно. -Мабуть, ще тоді, коли бабуся з читального залу на вечорниці бігала… Замість уточнення, бібліотекарка каже: -А там же ж є стенд про кримських татар. Ви не помітили? -Еге ж, є, - відповідаю. – Але хто зможе пояснити чому він оформлений мовою найзапекліших ворогів кримчаків – російською? Наші брати по нещастю нині залюбки розмовляють українською. Чому ж тоді в центрі нашої столиці про трагедії кримсько-татарського народу розповідається мовою окупантів, мовою ворогів наших двох народів? -А там ще є виставка публікацій про АТО, - обзивається працівниця бібліотеки… -З красочним портретом убивці наших людей у центрі. Думаєте до того столика хтось хоч наблизиться. Я, зізнаюся, заледве не сплюнув у той бік. Дивіться, за чотириста метрів від вашої бібліотеки знаходиться центральний офіс Солом’янської районної державної адміністрації, ще ближче – буквально через дорогу від вас знаходяться управління й відділи, котрі мають всі дані, що стосуються учасників АТО. Скільки їх, орденоносців, героїв – і живих, і тих, хто поклав життя за свободу держави. В сусідніх з вами величезних будинках мешкають герої АТО, які повернулися додому живими. Якщо ви раз на місяць будете там виставляти на місці портрета Путіна знімки наших дорогих хлопчаків і бойових фронтовиків, люди скажуть вам спасибі. А ось зараз туди просто таки страшно заходити. Путін на портреті, бабця молотить з московським акцентом. Даруйте, але це, їй-право, справжня московська Рубльовка, а не рідномовний наш Київ… Тут озивається студент Боря. Йому, мабуть, конче хочеться захистити бібліотекарів. -Усе винна в цьому держава, - заявляє багатозначним голоском гонористого півника. -Та невже держава? – перепитую. -Так, - озивається з викликом студент. Відчувається, що думка його явно з чужого плеча, десь почута, запозичена, до нашої ситуації штучно припасована. Подібне нині стверджує багато хто, зовсім не розуміючи, що все насправді далеко не так. І я це зараз вам, друзі, докажу… -Скажіть, - звертаюся до бібліотекарки, - ви зарплату отримуєте вчасно і в повному обсязі? -Звичайно ж, вчасно, - знітилася чарівна пані. – Тут немає ніяких проблем… - У приміщенні, де знаходиться бібліотека, світло, чисто, затишно, тепло. Вазони цвітуть. Є вай-фай – насолоджуєтесь зв’язком з усім світом. Чи не так? - За це все й справді спасибі. - Так, де тут, поясніть мені, вина держави? Вона все потрібне дала для того, щоб У вашій столичній БІБЛІОТЕЦІ СПОВНА ПАНУВАВ УКРАЇНСЬКИЙ, а не московітський ДУХ, котрим тут сперто все. Можливо, ця бабця з читальної зали через те, що так добре і затишно й не поспішає на пенсію, затуляючи тим самим дорогу до роботи людині, котра б була більш уважною працівницею до запитів громадян, молодих насамперед. Треба, щоб в наших бібліотеках панувала рідна українська мова... Хотілося б, щоб на цю публікацію звернули увагу в Міністерстві культури України, у Київській МДА. Їм же ж особисто заглянути до бібліотечних закладів просто таки ніколи. Так хоч реагуйте, панове, на ось такі зацікавлені розповіді громадян, інакше проклятого московського духу нам не виполохати з держустанов і культурно-просвітніх, мистецьких закладів.… У колег і однодумців водночас прошу максимальної підтримки на розповсюдження. Те що зафіксовано на Солом`яинці не може бути нормою для всіх.
***
П.С. Хоча, якщо по великому рахунку, то вина держави в цій ситуації є. Д ержава таки винна , бо все це неподобство ніби не помічає , а насправді заохочує (йдеться, звісно про тих, хто державу представляє - владу, яка не українська).Тому таким бабусям, закоханим в "рускій мір", живеться прекрасно в Україні, яку вони насправді відверто ненавидять .
