Зміни у цивільному процесуальному законодавстві не тільки встановили нові критерії щодо оформлення позовних заяв, але й суттєво розширили обов'язки позивачів при пред'явленні позовної заяви до суду.
З початку прийняття нового цивільного процесуального законодавства вимоги до позовної заяви стали більш суворішими, оскільки крім звичайних вимог до позовної заяви, відповідно до статті 175 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), позовна заява має також містити відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору, зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи; підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав та багато іншого.
Деякі судді розуміють зазначені вимоги дослівно, або тлумачать їх на свою користь, залишаючи позовні заяви без руху, якщо позовна заява не містить відповідні формулювання та інформацію, що ускладнює доступ до правосуддя. Прикладом цього можемо навести декілька ухвал місцевих судів.
Ухвалою Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 19.12.2017 року по справі № 130/937/17 у підготовчому судовому засіданні зустрічну позовну заяву залишено без руху, а ухвалою від 16.01.2018 року у підготовчому судовому засіданні зустрічну позовну заяву визнано неподаною та повернуто її позивачу оскільки у ній не зазначено докази викладених за змістом позову обставин та не наведені підстави звільнення від їх доказування; не вказано відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, або застереження про їх непроведення взагалі; не міститься попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; відсутнє підтвердження позивача за зустрічним позовом про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав. Вказану ухвалу було скасовано постановою Апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2018 року оскільки суд першої інстанції помилково визнав такими, що дають підстави для повернення зустрічної позовної заяви вказані вище обставини, адже зазначені обставини можуть бути з'ясовані судом на наступних стадіях процесу. Вказані обставини справи свідчать про необхідність надати позивачу можливість захистити своє право в суді. Інакший підхід був би виявом надмірного формалізму та міг би розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 13 грудня 2017 року по справі № 761/17003/17 позовну заяву залишено без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України (в редакції на час постановлення ухвали). ОСОБА_1 зазначав, що суд безпідставно неодноразово відмовляв йому в задоволенні клопотань про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, не взявши до уваги, що позивач проживає у м. Львів, та в силу свого скрутного матеріального становища і поганого самопочуття, є інвалідом, не може з'явитися в судове засідання. Постановою Апеляційного суду м. Києва було скасовано вказану ухвалу, оскільки беручи до уваги те, що вирішуючи клопотання позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, суд першої інстанції підійшов формально до даного питання, зазначивши, що це є правом суду, колегія суддів вважає, що залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду в даному випадку призведе до порушення права, визначеного Конституцією України, на доступ до правосуддя.
Ухвалою Миколаївського районного суду Миколаївської області від 29 січня 2018 року по справі № 480/113/18 відмовлено у видачі судового наказу за заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про видачу судового наказу про стягнення аліментів, оскільки заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 161 ЦПК України, заява подана з порушеннями вимог п. 1 ч. 3 ст. 163 ЦПК України, а тому це є підставою для відмови у видачі судового наказу. Вказану ухвалу було скасовано постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 14 березня 2018 року оскільки зазначені вище дії суду свідчать про те, що надто суворе дотримання судом правил процесуального законодавства в даному випадку фактично позбавило ОСОБА_1 можливості реалізувати своє право на стягнення аліментів у безспірному, що свідчить про надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства, оскільки застосовані судом обмеження не повинні обмежувати чи зменшувати право доступу до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права.
Надмірний формалізм під час вирішення питання про відкриття провадження у справі суперечить принципу верховенства права, завданням цивільного судочинства та порушує, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, право на доступ до суду.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом п. 3, 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі ст. 6 Конвенції).
Так у справі «Delcourt v. Belgium» Європейський суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світі розуміння Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало меті та призначенню цього положення.
Водночас у справі «Bellet v. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу до суду наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективний, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Згідно висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду («Perez de Raela Cavaniles v. Spain», «Beles and others v. the Czech Republic», «RTBF v. Belgium»).
Також згідно рішення Європейського суду з прав людини не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (Рішення суду з прав людини Жоффр де ля Прадель проти Франції).
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавляє заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.
Тому судді повинні уникати надмірного формалізму під час вирішення питання про відкриття провадження у цивільній справі, адже суди помилково визнають такими, що дають підстави для повернення позовних заяв ті обставини, зокрема, щодо незазначення відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору; не наведення попереднього (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи; відсутність власного підтвердження позивачем про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, підстави звільнення позивача від сплати судового збору, адже зазначені обставини можуть бути з'ясовані судом на наступних стадіях процесу.
З метою уникнення надмірного формалізму та неправомірного обмеження доступу до суду, Верховному Суду необхідно забезпечити правильне й однакове застосування судами положень цивільного процесуального законодавства у взаємозв’язку з Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.
