Київ vs Відень: комунальний марафон

У Відні, де я прожив тривалий час, нині активно знижують ціни на електроенергію (а також і на воду, і на опалення). Воно й зрозуміло – енергетика в цілому дешевшає. Дешевшає природний газ і нафта, а відтак дешевшає мазут, який використовують на теплоелектростанціях.  До того ж, австрійці роблять все від них залежне, аби мінімізувати втрати енергії. Отож, економія плюс інтеграція у загальноєвропейський тренд знижених тарифів дають на виході значне фінансове полегшення для пересічного споживача. 

В Україні все навпаки. Скільки б не падала ціна на нафту в світі, в нашій країні тарифи на електроенергію вперто лізуть вгору. 50,09% всієї виробленої електроенергії  у нас припадає на АЕС, 42,73% – на теплоелектростанції та теплоцентралі, решта – на ГЕС. А ТЕС працюють на газу і на мазуті приблизно у співвідношенні «50 на 50».  І все одно ціни зростають.  І не тільки на тепло. Росте ціна й на холодну воду – й не тому, що в Україні обмілілі ріки, а тому, що дорожчає електроенергія, необхідна для подачі цієї самої води.

 

Отож, чому дорожчає електроенергія, а не залишається – як мінімум – у все тій же ціновій категорії? 

У статті 12-тій закону «Про електроенергетику» сказано, що ціну на електрику для побутових потреб населення встановлює Нацкомісія з регулювання енергетики і компослуг (НКРЕКП). Встановлювати тарифи на електроенергію і газ має право виключно ця структура. Більше того, завдяки рішенню парламенту, з червня 2015-го НКРЕКП не потрібно узгоджувати зміну тарифів з місцевою владою. Раніше питаннями тарифікації займалася Нацкомісія регулювання електроенергетики.

Отож, НКРЕКП має карт-бланш на встановлення цін. Запам’ятаємо цей момент. 

Йдемо далі. Ціна на електроенергію в Україні складається із власне ціни «продукту» та кошторису за його постачання. Приблизно 67,7% від загальної ціни – це ринкова вартість електроенергії, решта – плата за її передачу. Вартість газу як такого винесемо наразі за дужки. Немає сенсу переповідати, як ще будучи в опозиції до президента Януковича, теперішній прем’єр Яценюк обіцяв забезпечити українців дешевим газом власного видобутку. Зосередимось натомість на іншому: хто і як встановлює розцінки на таку статтю видатків, як «передача та постачання електроенергії»? 

Слід зазначити, що в цьому питанні панує повна плутанина. Через абсолютну непрозорість діяльності суб’єктів природних монополій неможливо зрозуміти їхні реальні доходи та витрати. Це, в свою чергу, не дозволяє перевірити, наскільки сформовані ними тарифи є економічно обґрунтованими.  Деталізація компонентів тарифу (його обґрунтування) здебільшого ніколи не покидає стін НКРЕКП. Роз’ясненням та комунікації з населенням належної уваги не приділяється, що лише породжує новий виток невдоволення споживачів.

Для останніх існує пояснення такого ґатунку:  зростання тарифів обумовлено тим, що на даний момент вони економічно не обгрунтовані і не дозволяють покрити витрати держави на постачання електроенергії населенню. Відтак ціни на електроенергію мусять зростати – на горе споживачу. Втім, для останнього існує система субсидій, про яку варто було б написати окрему статтю. Отож, підводячи деякі проміжні підсумки. Попри те, що в світі дешевшає рідке паливо, в Україні дорожчають комунальні послуги, бо каменем спотикання є не стільки вартість цього самого палива, скільки ціна його постачання, яку одноосібно встановлює НКРЕКП, ні з ким і ні про що не радячись. 

А тепер дозволю собі повернутися до Відня. Я обираю його за приклад тому, що знайомий з цим містом не як турист, а як його – хай навіть тимчасовий – мешканець. У царині надання житлово-комунальних послуг там панує повна ясність та прозорість. Містянам доводиться укладати лише два прямі договори.  Перша угода – з таким собі аналогом «Київенерго»  – Wien Energie. Компанія ця рекламує на своєму сайті «централізоване теплопостачання як сучасний, безпечний, чистий і зручний засіб обігріву». Саме в таку схему й укладалися стосунки споживача з цією компанією – все було сучасно, безпечно та зручно.

Аналогічним чином будувалися відносини й з установою, що звалася Die Abteilung Wiener Wasser – «департаментом віденської води». Віденський водопровід існує з 1873 року, ним подається найчистіша вода зі «снігових Альп», а про кожен «Plan von der Gurtelbaustelle und den Umleitungen» («план будівництва та ремонту») водопровідники завчасно повідомляють на муніципальному сайті. Зрозуміло, що про жодні «розкопки», які тривали б місяцями, допоки оголені труби не проіржавіють остаточно, тут навіть й мови нема.  

Що стосується газу, то угоди на його постачання не було, бо будинки, в яких довелося жити мені, не споживали газу. Натомість вони, звісно, потребували інших послуг – вивозу сміття, прибирання, догляду за територією та зеленими насадженнями. Проте укладання договорів з відповідними компаніями вже не було головним болем кожного окремого орендаря. На індивідуальному рівні вирішувались лише питання води та енергопостачання. Далі діяв домовласник – саме він винаймав потрібних спеціалістів. 

Згадуючи роки у Відні, я абсолютно не можу уявити собі ситуацію, коли б Wien Energie або Die Abteilung Wiener Wasser без жодних пояснень причин ставили споживача до відома про чергове підвищення тарифів. Вони сповіщають якраз про зворотне – про зниження цін на свою продукцію. Причому є ще одна характерна відмінність від української ситуації: у Відні чим більше ти споживаєш електроенергії, тим менше за неї платиш – так діє принцип оптових цін. В Україні ж все з точністю до навпаки. 

Якщо ситуація з встановленням та регулюванням тарифів на електроенергію та інші видатки ЖКГ найближчим часом в Україні не зміниться (а вона, вочевидь, таки не зміниться), «Київенерго» (і не тільки воно) матиме й надалі нагоду жалітися на колосальні борги від населення. (Станом на 1 грудня 2015-го ці борги наблизились до 900 мільйонів гривень, повідомляє монополіст). Особливо враховуючи те, що у 2016-му на українців чекає чергове підвищення тарифів, яке триватиме протягом всього наступного року, а також протягом 2017-го. 

Існує простий принцип загальнолюдського співжиття: щоби щось отримати – треба й самому дати людям необхідні їм речі. Просто брати і нічого не повертати натомість – це сутність нинішніх українських «реформ». От тільки чи дійсно вони є реформами?