Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
16.09.2010 16:14

Коаліції та опозиція. Міфи та реалії.

Народний депутат України Верховної Ради VI скликання (2007-2012)

В повсякденному житті ми звикли, що коли щось болить – треба лікуватись. За аналогією, спіткнувшись з проблемою в повсякденні, ми намагаємось зібрати та узагальнити інформацію, зважити наші можливості та, вибираючи з можливих альтернативних варіантів рішен

Відсутність законодавчого визначення прав парламентської опозиції та співвідношення її з правами коаліції залишається однією з найгостріших правових проблем в українській політиці. Неврегульованість цього питання суттєво ускладнює роботу Верховної Ради України, підвищує ймовірність серйозних конфліктів як у політичному середовищі, так і у суспільстві в цілому. До того ж відсутність законодавчих гарантій повноцінної політичної діяльності парламентської опозиції суперечить принципам європейської демократії, несприятливо впливає на міжнародний імідж України.

Для того, щоб Ви, шановний читачу, визначили свою особисту точку зору по піднятому питанню, хотів би розпочати з трактування терміну «демократії» та місця демократії у питання встановлені балансу між більшістю та меншістю як в Україні, так і в парламенті.

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни вільно приймають політичні рішення відповідно до волі більшості, тобто більшістю голосів. Проте підкорення меншості волі більшості не завжди буває демократичним. У демократичному суспільстві воля більшості повинна поєднуватися з гарантіями прав особи, які у свою чергу служать захисту прав меншості — чи то етнічна меншина, релігійна чи політична меншість. Права меншості не залежать від доброї волі більшості і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Демократії минулого вже знали принцип більшості і провадили його в життя. Але лише з розвитком буржуазного суспільства, появою теорій природного права і поділу влади співвідношення між більшістю і меншістю у їхніх правах набуло політичної принциповості.

Так Ж.Ж.Руссо вважав, що рішення більшості обов'язкові для меншості.

Навпаки О.Токвіль, Г.Спенсер вимагали, щоб волі більшості були поставлені межі, оскільки повне панування більшості - шлях до гноблення, тиранії. Межею волі більшості покликані були стати права окремого індивіда. Формами захисту індивіда і меншості називалися незалежний суд, адміністративна юстиція, представництво меншості в парламенті та ін.

Отже, демократія — це не тільки прояв волі більшості, але і гарантія права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів — конструктивних, а не руйнівних. Право говорити та бути почутим. Право бути заперечуваним, але не пригнобленим. Влада може стояти міцно лише тоді, коли вона відчуває опір з боку опозиції - політичної меншості. Це змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і державою. Найвище право меншості і ЇЇ представників у парламенті полягає у тому, що вона може робити спроби стати більшістю. Важливо не дати розвинутися тенденції в демократії, якої ніколи цілком не можна позбавитися — підняти більшість до значення виключно вирішального чинника, до всесилля більшості, і зберегти непохитними межі, які дійсна демократія покликана протиставити волі більшості.

За визначення опозиції, її прав та обов’язків найпрогресивнійші представники парламенту борються з 1998 року.  Поки це питання не вирішено. Тому  протистояння опозиції та коаліції триватиме, доки ми не навчимося жити за  демократичними принципами та не визначимо межі відношень цих двох інституцій через відповідні закони.

Україна є молодою країною із великими можливостями. Але на превеликий жаль: розподіл державної власності через відкриту чи скриту приватизацію, в тому числі і справедливу підприємницьку діяльність, привів до надто швидкого формування фінансових еліт, які направили зусилля на примноження капіталу, в тому числі і через об’єднання із парламентом, як вищим законодавчим органом України. Мета відома – лобіювання підприємницьких інтересів, направлених на захист та збільшення власних капіталів. При цьому, лобіювання проводиться як на державному так і регіональному рівнях. Фактично, поєднання парламенту з капіталом привело до:

  • ·               суттєвого зменшення частки депутатів, які б відповідали принципам представництва «партійних еліт» в парламенті (за оцінкою не більше 25 %);
  • ·               суттєвого впливу фінансових еліт на позицію блоків та політичних партій, що в свою чергу часто густо приводить до необхідності вибору цією політичною силою – «або за країну, або за спонсорів» голосувати;
  • ·               як наслідок попереднього пункту – відсутністі іноді чіткої позиції опозиції по відношенню до подій та черговості внесення законопроектів в парламенті, зниження відповідальності перед країною в цілому проти ситуативних перемог на парламентській трибуні;
  • ·               визначеної електоральної підтримки у певних регіонах країни, що надає опозиції додаткового регіонального характеру;
  • ·               зниження відповідальності парламентаріїв перед територіальними громадами за прийняті соціальні програми в цілому та темпів їх реалізації зокрема;
  • ·               віддалення точки розуміння між коаліцією та опозицією, що в свою чергу посилюється слабкою демократичною підосновою в країні.

Державно-політична реформа, що проведена за останні 5 років запровадила схему, яка довела свою ефективність у розвинених демократичних країнах. Згідно з цією схемою, «виборці обирають представників політичних партій до парламенту — представники партій об’єднуються у більшість — більшість бере участь у формуванні уряду — партії, об’єднані в більшість, несуть політичну відповідальність перед виборцями за результати діяльності уряду — парламентська меншість — опозиція — отримує право та можливість публічної критики, контролю й корекції дій уряду шляхом внесення альтернативних пропозицій». На цей час не вирішений лише останній крок.

Чинники, які впливають на розвиток в Україні демократії, в тому числі і парламентської:

Поступове наближення інституції парламентаризму – до двопартійного парламенту, що фактично унеможливлює появу нових незалежних політиків та політичних формацій.

Діяльність опозиційних сил направлена «на знищення» більшості, незважаючи на те, що першочерговим обов’язком будь-якого політикуму є захист інтересів громадян через побудову вільного від екстремізму та тиранії демократичного суспільства, єдиним мірилом дієвості якого є економічний добробут, гармонійні зовнішні та внутрішні відносини України, стабільність.

Надширокі маніпуляції свідомістю виборців через створення уяви про протистояння між основними гілками влади в Україні, що привело до надмірної політизації населення та сприймання представників влади за принципом «свій – чужий». При цьому має місце неправдиве висвітлення або дозоване обмеження ЗМІ інформації про реальний перебіг подій в країні та нав’язування іншої думки, а іноді просто злочинної точки зору  (федералізація, демонізація діяльності уряду та більшості в парламенті і т.п.).

Слабке законодавче врегулювання діяльності опозиції та більшості, зокрема:

  1. Відсутність оновленої Конституції України, яка б:
    1. відповідала вимогам часу у розрізі співіснування парламентської опозиції та коаліції, визначила їх чіткі права та обов’язки;
    2. регулювала механізми оновлення політичних сил в парламенті та місцевих рад усіх рівнів;
    3. збалансувала повноваження у трикутнику «Президент – Парламент – Уряд».
  2. Відсутність прописаних регламентних норм діяльності парламентської опозиції (Закон України «Про внесення  змін до Тимчасового регламенту Верховної Ради України» прийнятий 05.06.2008 року за основу має на меті вирішити це питання);
  3. Відсутність закону про опозицію. Хоча спроби прийняти такий закон проводились, починаючи з 1998 року. Станом на 2008 рік до Верховної Ради України подано 14 варіантів законопроектів, жоден з яких не прийнятий парламентом.

Таким чином, задля того, щоб збудувати правове поле для дієздатного існування опозиції та більшості в українському парламенті, потрібно надати адекватні відповіді на всі поставлені питання, а саме:

  1. Представникам політичних еліт об’єднати зусилля на прийняття комплексу першочергових законів, направлених на:
    1. підвищення ефективності дій Уряду та на посилення визначеної їм програми дій та середньострокових планів розвитку країни (Стабільність та реформи);
    2. найбільш м’ягке для українського господарства входження до міжнародних об’єднань (СОТ, ЄС);
    3. зниження  рівня тривожності громадян України (майбутнє, інфляція, протистояння між більшістю, меншістю та гілками влади);
    4. заміну прив’язки української економіки до будь-якої іноземної валюти (зокрема, $ US).
  2. Представникам політичних еліт об’єднати зусилля на формування демократичного підґрунтя для політичних відносин в Україні шляхом:
    1. відмови від риторики федералізації, демонізації дій Уряду, безпідставної критики всіх гілок влади, в тому числі і органів місцевого самоврядування;
    2. визначення політичної відповідальності політиків за введення в оману регіональних виборців через перекручування фактів, дозування інформації підконтрольними ЗМІ;
    3.  визначення політичної відповідальності за якість формування списків депутатів політичними партіями (блоками).
  3. Внести зміни до діючої або прийняти нову Конституцію України, в якій чітко визначити:
    1. нову форму проведення виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад, АРК, міських, сільських та селищних голів. Вибори проводити в два тури. Знизити відсотковий бар’єр входження до парламенту політичних сил;
    2. права та обов’язки як коаліції так і опозиції. При цьому надати опозиції всі можливості реалізувати «функціональну тріаду»: контроль, критика, альтернатива;
    3. баланс повноважень у трикутнику «Президент – Парламент – Уряд».
  4. Прийняти Закон України «Про парламентську опозицію» (об’єднання опозиційних фракцій), координуючи його з вимогами оновленого «Регламенту діяльності Верховної Ради України» та оновленої Конституції України.
  5. Законодавчо поширити права депутатських фракцій впливати на депутатів, які своїми діями компрометують політичну силу, що їх привела до парламенту (місцевої ради) або вийшли зі складу фракції.

Залишилось питання: чи потрібен закон про опозицію? Це як подивитись. І так і ні. З одного  боку - в більшості демократичних країн такого закону немає. З іншого – в Україні поки немає розвиненої демократії (тобто, коли наявна політична воля більшості не насаджується «через коліно» волі меншості, а меншість приймає рішення більшості) і не зайве було б виписати права опозиції аби влада не мала спокуси їх обмежити.

Водночас не слід перебільшувати значення власне законодавчого врегулювання статусу опозиції. В процесі становлення цивілізованої опозиції велике значення має воля усіх суб’єктів політичного процесу, особливо влади, загальний рівень політичної культури суспільства. Питання стоїть так: чи удасться нарешті подолати інерцію протистояння між владою та опозицією і перейти до того, щоб керуватися логікою здорового глузду. Тому окрім законодавчого врегулювання треба працювати над терміновим впровадженням в обіг елементів політичної культури.

 

Каплієнко Володимир Володимирович

Народний депутат України VI скликання

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи