Та увага, яку українські ЗМІ присвячують американським виборам, створює враження, що 8 листопада обиратимуть президента не США, а України. Це ще можна було б якось толерувати, якби вітчизняні журналісти демонстрували неупереджений погляд на хід президентсь
Та увага, яку українські ЗМІ присвячують американським виборам, створює враження, що 8 листопада обиратимуть президента не США, а України. Це ще можна було б якось толерувати, якби вітчизняні журналісти демонстрували неупереджений погляд на хід президентської гонки. Але ситуація інакша: українців переконують, що обрання Гілларі Клінтон є надважливим з огляду на наші національні інтереси, зате Дональд Трамп — це ледве не абсолютне зло.
Трампа і Клінтон українські ЗМІ намагаються вписати в систему координат, головним критерієм якої є ставлення до Росії (з подальшою проекцією на московсько-український конфлікт). Здавалось би, це адекватний підхід — у багатьох випадках на зовнішній світ потрібно дивитися саме крізь призму національних інтересів. Одначе проблема в тому, що ні Клінтон, ні Трамп не є “проросійськими” чи “антиросійськими”. Укладати їх у прокрустове ложе такої категоричності означає займатися фантазерством замість того, щоб тверезо аналізувати справді важливі для України варіанти розгортання подій у США.
Основою для інформаційних повідомлень про президентську кампанію у США є проста матриця: Клінтон — політик із різкою антиросійською позицією, Трамп — щось на зразок “агента Путіна”. Будь-який фактаж подається у відповідності до цієї матриці. А, оскільки реальні факти виходять за її межі, вони обробляються: щось замовчується, а щось — виривається з контексту і перебільшується. Шляхом таких маніпуляцій Трампа неважко було б поміняти місцем із Клінтон і узагалі зобразити його в якості затятого русофоба. Ті ж його висловлювання про необхідність збивати російські літаки цілком підходять для створення русофобського іміджу. Проте українські ЗМІ працюють неначе за темником: образ обох претендентів на президентське крісло уже готовий, його лиш потрібно періодично реактуалізувати.
Тим, хто ліпить із Трампа проросійського політика, сприяє певна роздвоєність, характерна для його риторики. Але така роздвоєність притаманна для значної частини американського суспільства. З одного боку, американці втомилися, що їхня країна виконує роль світового жандарма. Їм хочеться, аби Вашингтон не перетворював їх на заручника свого глобального домінування і повернувся до вирішення внутрішніх проблем. З іншого боку, їм хочеться й надалі бачити Америку сильною. Трамп намагається балансувати між цими двома бажаннями. Тому він може заявляти про те, що США повинні менше витрачати свої сили на існування НАТО, і, водночас, критикувати Обаму за нерішучість у реагуванні на нинішні претензії Росії. Для створення проросійського образу достатньо абсолютизувати перше і замовчувати друге.
Російська політика Трампа-президента — це формула з багатьма змінними. Протиставляти їй фантазм агресивної антиросійської стратегії Клінтон означає займатися самодурством. Очікувати, що відповідальна за “перезавантаження” відносин із Москвою Клінтон стане новим Рейганом, безглуздо.
Причин сумніватися у жорсткості і довготривалості антиросійської політики Клінтон є чимало. Гілларі Клінтон — представниця лівого крила Демократичної партії. Тоді як найзапеклішими противниками Москви є консервативне крило республіканців. За Клінтон не стоїть команда політиків, вихованих на антиросійських принципах. Зате прихід до влади Трампа може забезпечити часткову реалізацію наявного у Республіканській партії антиросійського потенціалу. Теледебати між кандидатами у віце-президенти Майклом Пенсом (республіканець) та Тімоті Кейном (демократ) уже показали, що за Трампом стоять люди, готові виправляти м'яку відносно Росії політику Обами.
Будучи прихильницею ліво-ліберальних ідей, Клінтон сприятиме їхньому просуванню у глобальних масштабах, входячи у конфронтацію з тими урядами, які стоять на відмінних світоглядних засадах. Це може вбити клин між США і центральноєвропейським регіоном (насамперед Польщею), посилення якого є для України дуже важливим (хоч, за сприятливого збігу обставин, унаслідок конфронтації може відбутися унезалежнення цього регіону від США).
Нарешті, за умов президентства Клінтон для України несе значну небезпеку прихід до влади в Росії лібералів. Те, що російські прозахідні ліберали є не менш небезпечними, ніж політики путінського формату, виразно показало правління Єльцина. Якщо до влади в Росії прийдуть новітні собчаки, гайдари, чубайси, Захід радо дозволить цій оновленій, “демократичній” Росії розширювати межі впливу. В тому числі — за рахунок України. Для Клінтон такий варіант розгортання подій був би ідеальним.
