Перевірка судом скарг захисників (конституційний аспект)

Чи можливе оскарження всього, що бажає захисник у кримінальному процесі?

Розглянемо в конституційному аспекті питання перевірки судом на підготовчому засіданні у кримінальному процесі скарг захисників у порядку частини 2 статті 303 КПК України, в тому числі скарг, які були відхилені на етапі досудового розслідування.

Чи завжди можливе оскарження того, що бажає захисник у кримінальному процесі? Особливо, в непередбачених КПК випадках? Або посилаючись на статтю 55 Конституції України, з огляду на норму “прямої дії”? Або посилаючись на найвищу силу Конституції та на принцип “верховенства права”? Це цікаві питання.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Зверніть увагу, в вищенаведеній статті 55 відсутні посилання на інші норми, відсутні зауваження типу „у передбаченому чинним законодавством порядку” та подібні обмеження. Але чи дійсно можливе оскарження на підставі норм Конституції чи ні? Давайте розберемося.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" міститься роз'яснення з посиланням на статті 55, 124 Конституції України щодо гарантування кожній людині права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, щодо неправомірності відмови у прийнятті заяви чи скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Дійсно, головним обов'язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Звернення до суду для захисту конституцІйних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

До того ж, стаття 55 Конституції України не визначає які саме рішення, дії чи бездіяльність можуть бути оскаржені, і встановлюють принцип, відповідно до якого в суді можуть оскаржуватися будь-які рішення, дії та бездіяльність.

Цікаво, шо у своєму рішенні від 25 листопада 1997 року Конституційний Суд України вирішив:

„1. Частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

 Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).”

Крім цього, існує окрема думка судді Конституційного Суду України Скоморохи В.Є.: „17. Витлумачивши таким чином статтю 55 Конституції України, і статтю 248-2 ЦПК України, Конституційний Суд України фактично створив нову, звужену норму.”

Для вирішення питання нам потрібно також звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини, з урахуванням якої застосовується принцип верховенства права у кримінальному провадженні (частна 2 статті 8 КПК) та застосовується кримінально процесуальне законодавство України (частина 5 статті 9 КПК). Європейська Конвенція з прав людини для України є частиною національного законодавства згідно статті 9 Конституції України і має вищу силу ніж національне законодавство. У випадку, коли гарантії прав людини, що зафіксовані у Конвенції, з тієї чи іншої причини залишилися неповними у Конституції України, пріоритет набувають саме Конвенція та практика Європейського суду.

У разі наявності колізій між нормами національного законодавства України та Конвенції пріоритетному застосуванню підлягають саме норми Конвенції як міжнародного договору. На користь цієї позиції можна навести наступні аргументи.

По-перше, діє міжнародний принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов’язань, який фактично закріплений статтею 8 Конституцією України. Останній закріпився в процесі зміцненням міжнародних тенденцій “застосування примату міжнародного права”. Цей принцип визначений, зокрема:

- у статті 26 Віденської конвенції “Про право міжнародних договорів” 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р), у якій закріплено, що “кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись” (pacta sunt servanda) та статті 27 зазначеного документу, яка передбачає, що “учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору”;

- у статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України” 29 червня 2004 р., якою прямо визначається: “...якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору”.

По-друге, при обґрунтуванні пріоритетності норм Конвенції, необхідно акцентувати увагу на частині 3 статті 22 Конституції, згідно з якою “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”.

Незнання та нерозуміння положень Конвенції та практики Європейського суду стає основною перешкодою у застосуванні останньої при вирішенні спорів суддями національних судів. У цьому контексті згадаємо наступні положення.

По-перше, обов’язковість застосування рішень Європейського суду для судів України випливає з міжнародних зобов’язань України, які вона взяла на себе, ратифікувавши Конвенцію та Протоколи до неї, адже у частині першій Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” прямо зазначається, що Україна повністю визнає “дію на своїй території статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції”.

По-друге, існує обов’язковість не тільки виконання рішень Європейського суду, постановлених проти країни, а й застосовування Конвенції та практики Європейського суду як джерела права.

Зокрема, відповідно до статті 2 Закону про виконання, рішення Європейського суду є обов’язковим для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції. При цьому стаття 17 зазначеного Закону прямо визначає, що національні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Варто наголосити, що фактично це означає, що практика Європейського суду стосовно інших країн є обов’язковою для застосування суддями національних судів при вирішенні спорів.

Звернемо увагу, Конституція України має найвищу силу, але є лише частиною національного законодавства. В обгрунтування цього додамо, що й частиною 1 статті 22 Конституції України чітко визначено:

„права і свободи людини й громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”.

До того ж, ще стаття 8 Загальної декларації прав людини проголосила "право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданних їй Конституцією або законом". Саме це положення і відтворено в Конституції України (стаття 55).

Можливість юристів формувати таку позитивну практику.

Ми, адвокати, діючи як захисники, зобов’язані використовувати засоби захисту, передбачені КПК та іншими Законами — згадаємо частину 1 статтю 47 КПК. Саме таке формулювання вказаної норми, в якій наявні слова „та іншими законами України”, і надихає нас на створення практики оскарження того, що, здавалося би, не оскаржується.

Переходячи до мети подання скарг у процесі захисту, слід пам'ятати, що такі скарги можуть розглядатися в першу чергу як засіб впливу на процес доказування, та як засіб захисту порушених прав.

Звернемо увагу і на посилання в окремій думці судді Конституційного Суду України Скоморохи В.Є.: „Ознайомлення з судовим захистом прав і свобод в Конституціях країн молодої демократії свідчить про широке застосування оскарження будь-яких дій чи правових актів тощо. Зокрема, стаття 15 Конституції Естонської Республіки надає право "кожному звернутися до суду у разі порушення його прав і свобод... Суд стежить за додержанням Конституції і визнає такими, що не відповідають Конституції, будь-який закон, правовий акт або дію, які порушують встановлені Конституцією права і свободи або якимось іншим чином суперечать Конституції".

Конституція Республіки Молдова передбачила випадки захисту права доступу до правосуддя: "Будь-яка особа має право на ефективне поновлення у правах компетентними судами в разі порушення її прав, свобод і законних інтересів. Жодний закон не може обмежити доступ до правосуддя" і право особи, ущемленої владою: "Особа, ущемлена в якому-небудь своєму праві владою, що застосовує певний адміністративний акт або не задовольняє прохання у встановлений строк, може домагатися визнання свого права, скасування акта і відшкодування збитків".

Повернемось до проблемних питань оскарження у порядку частини 2 статті 303 КПК. Серед проблемних питань, що виникають при оскарженні, слід виділити аспект доказування моменту настання дій, рішень чи бездіяльності. Практика судів свідчиь щодо в багатьох випадках суд прислуховується до позиції сторони захисту щодо триваючої бездіяльності, строк на оскарження якої не може бути пропущений, це безумовно є позитив для сторони захисту. Наступний аспект, на який слід звернути увагу, — поняття та обчислення розумного строку, передбаченого статтею 28 КПК України.

Таким чином, рішення, дії чи бездіяльність, які не могли бути предметом досудового оскарження у слідчого судді, всеж таки можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в суді відповідно до частини 2 статті 303 КПК України. При цьому звернеио увагу на те, що в цьому контексті багато залежить від наполегливості, правової позиції адвоката, а також від внутрішнього переконання судді, тому що розглядати подібні скарги, судді не зобов’язані, а “можуть” їх розглядати, згідно формулювання цієї норми у КПК.

Під час досудового розслідування слідчими часто відбуваються дії, які негативно впливають на інтереси підзахисних, отже, кримінальний процесуальний кодекс передбачив можливості для їх оскарження. Доречі, як відомо, в деяких країнах, наприклад, в Америці, права сторони захисту можуть бути не такі вже й широкі на стадії досудового розслідування як в нас, але поговоримо про це іншим разом.

Але і в нас, на стадії досудового розслідування законодавець звузив і відстрочив можливість оскарження деяких дій і рішень слідчого та прокурора, у зв’язку з чим такі незаконні рішення або дії залишаються за межами судового контролю на деякий час.

Рішення, дії та бездіяльність слідчого можуть бути оскаржені керівнику органу досудового розслідування або прокурору, слідчому судді або суду як під час досудового провадження, так і під час підготовчого судового засідання. Також оскарженню підлягають рішення, дії та бездіяльність прокурора як процесуального керівника. Головною в цьому контексті є стаття 303 КПК України, в якій зазначено вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого і прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Цей перелік є досить великим, проте він вичерпний, що, безсумнівно, є недоліком статті.

Одним із цікавих - підпункт статті 303 КПК України про те, що оскарженню підлягає “нездійснення інших процесуальних дій, які слідчий або прокурор зобов’язаний здійснити протягом встановленого цим Кодексом строку”. Таке формулювання теж іноді дозволяє адвокатам оскаржити те, що не встановлено в статті 303 КПК України.

При цьому для визначення, що бездіяльність підлягає оскарженню, необхідно перевірити його на відповідність таким обов’язковим ознаками: слідчий або прокурор наділені обов’язком здійснити певну процесуальну дію, така процесуальна дія має бути здійснена у певний строк і, власне, відповідну процесуальну дію слідчим або прокурором в установлений строк не здійснено.

Нагадаємо про обов’язкові реквізити та вимоги до скарги на дію/бездіяльність, рішення слідчого або прокурора і підкреслимо, що необхідно переконатися в тому, що ваша скарга прийнята і зареєстрована. На прохання скаржника уповноважені особи повинні видавати відповідну інформацію (дату, реєстраційний номер). Хто може звертатися з такою скаргою? Заявник, потерпілий, його представник, підозрюваний, його захисник і інші особи, права або законні інтереси якої обмежуються або порушуються під час досудового розслідування.

Такими особами, серед іншого, є й власники майна без будь-якого іншого процесуального статусу. В такому випадку з відповідною скаргою має право звернутися особа, якій не повідомлено про підозру згідно з вимогами чинного КПК і яка не має процесуального статусу підозрюваної особи.

Також окреслюючи основні вимоги до скарг, узагальнимо, що скарга повинна бути чіткою, лаконічною та обґрунтованою.

Серед підстав для оскарження відокремимо дотримання при прийнятті процесуальних рішень вимог КПК України; підстави, які не базуються на доказах, зібраних під час досудового розслідування або коли зібрано недостатньо доказів для прийняття такого рішення. Загальновідомим питанням є і обмеженість можливостей захисту, зокрема, у зборі доказів невинуватості особи на досудовому розслідуванні, цю обмеженість законодавець, на нашу думку, намагався усунути завдяки підготовчому судовому засівданню, надаючи захисту додаткові можливості, передбачені статтею 314 КПК.

Тільки після розгляду скарг по суті у порядку частини 2 статті 303 КПК України повинні вирішуватися інші питання підготовчого судового розгляду, в тому числі про можливість призначення справи до розгляду, звертаємо увагу на таку позицію адвокатів.

При цьому, оскаржуючи всі можливі порушення порушення та використовуючи всі законні засоби захисту, порекомендували би адвокату та клієнту враховувати, що розгляд різних видів скарг буває довготривалим, рішення може бути прийняте вже після прийняття рішення в рамках кримінального провадження. Наприклад, ініційовані стороною захисту кримінальні провадження з питань перевищення службових повноважень, перешкод захисту або навіть прийняття завідомо неправосудних рішень слідчими суддями та/або суддями апеляційної інстанції при їх оскарженні можуть затягнутися надовго.

Підсумовуючи, можемо стверждувати, що задля успіху в справі іноді доцільно використовувати будь-які можливості для оскарження рішення дій чи бездіяльності на всіх етапах досудового та судового слідства.

Автори: Колесник Ганна, Свєтлічний Ігор