Росія не зупиниться: чому майбутнє Європи залежить від України

Агресія Росії проти України є частиною стратегії відновлення імперського впливу, що загрожує не лише Україні, а й стабільності всієї Європи.

Російська агресія проти України – це не лише питання територіальних амбіцій, а й частина ширшої стратегії, спрямованої на відновлення імперського впливу. Кремль ніколи не відмовлявся від ідеї повернення до статусу світової наддержави, в якому колись перебував СРСР. Сьогоднішня війна – це не ізольований конфлікт, а спроба перегляду світового порядку. Агресори ніколи не зупиняються самі – їх може зупинити лише рішучий спротив.

Історія XX століття свідчить про одну незмінну закономірність: якщо авторитарний режим не зустрічає достатнього спротиву на початкових етапах своєї експансії, він завжди намагатиметься розширювати свої впливи, що в підсумку призводить до нових конфліктів і потрясінь у світовому масштабі. Нацистська Німеччина в 1930-х роках використовувала політику ультиматумів, пропагандистського тиску та військових загроз, щоб поступово розширювати свої кордони, випробовуючи межі терпимості демократичного світу. Підписання Мюнхенської угоди 1938 року, яке дало Гітлеру можливість безкарно анексувати Судетську область Чехословаччини, стало одним із найвиразніших прикладів того, як поступки агресору лише підживлюють його апетити. Це рішення не забезпечило миру у Європі, а навпаки – стало одним із вирішальних кроків на шляху до Другої світової війни, продемонструвавши, що західні демократії не готові до рішучої протидії.

Аналогічну логіку можна простежити і в діях СРСР під час Холодної війни. Радянське вторгнення в Угорщину у 1956 році та Чехословаччину у 1968 році підтвердило, що Москва не терпіла жодних проявів політичної незалежності у країнах соціалістичного блоку. Коли в Будапешті та Празі спалахнули народні повстання, спрямовані на лібералізацію та вихід з-під радянського впливу, Кремль відповів жорстокими каральними операціями. Військова інтервенція та окупація стали не просто засобом придушення окремих криз, а частиною загальної стратегії утримання контролю над Східною Європою. Політика Заходу, яка полягала в уникненні прямого протистояння з СРСР, дозволила радянському керівництву утвердити довготривалу систему васальної залежності східноєвропейських країн, що тривала аж до кінця 1980-х років.

Росія в сучасному вигляді діє за схожими імперськими шаблонами. Її війни в Чечні, Грузії, Сирії та Україні є частиною єдиної стратегії: розширення впливу та підкорення сусідів. Війна проти України має екзистенційний характер для Кремля, оскільки втрата контролю над Києвом означає кінець російських мрій про домінування над пострадянським простором.

Попри військові невдачі та виснаження ресурсів, Москва все ще сподівається на реванш. Як підтверджує аналітика Головного управління розвідки, саме тому у Кремлі так прагнуть реалізувати сценарій тимчасового перемир’я: він дозволив би російському режиму накопичити сили, модернізувати озброєння, здійснити ротацію армії та підготуватися до нового наступу. Таку тактику Росія вже застосовувала в минулому: після першої Чеченської війни (1994-1996) було підписано Хасав’юртівські угоди, які лише відклали новий етап війни на кілька років. Так само війна в Грузії 2008 року була пробним каменем перед подальшим вторгненням в Україну у 2014 році.

Як має діяти Захід? Чи достатньо лише стримування російської агресії, як під час Холодної Війни, коли було створено НАТО? Гадаю, що сучасний виклик, який представляє Росія, потребує не лише оборонних механізмів, а й активних дій. Якщо Україна впаде, наступними цілями Кремля стануть Молдова, країни Балтії та Польща. І це не перебільшення – історія доводить, що тоталітарні режими завжди використовують слабкість опонентів як запрошення до нової агресії. І поразка України означатиме крах безпекової архітектури Європи та повернення до хаосу міжвоєнного періоду, коли слабкість демократій привела до глобальної катастрофи.

Західні партнери повинні зрозуміти, що підтримка України – це не просто акт солідарності або доброї волі, а стратегічна необхідність. Уроки минулого вчать нас, що слабкість у відповідь на агресію завжди веде до нових конфліктів. Якщо ми не хочемо повторення історичних трагедій, потрібно діяти рішуче вже зараз. Цілком очевидно, що Росія зупиниться лише тоді, коли її агресія обходитиметься їй занадто дорого. Це означає не лише військову підтримку України, але й максимальний тиск на Кремль через санкції, політичну ізоляцію та внутрішню дестабілізацію режиму.

Україна сьогодні є тим щитом, який стримує хаос. Від її стійкості залежить не лише майбутнє нашої країни, а й майбутнє всієї Європи. З огляду на це, будь-які спроби «замороження конфлікту» чи переговорів без капітуляції Кремля лише відкладуть неминуче – нову війну, ще масштабнішу та ще кривавішу. Кожен день зволікання дає Росії можливість адаптуватися, зміцнити сили і знайти нові шляхи для агресії. Саме тому будь-які півзаходи сьогодні лише гарантують катастрофу завтра. Вибір у Заходу невеликий: або діяти зараз, або знову повторити помилки минулого – і платити за них ще більшу ціну.